Пишу вам, шановна редакція газети “Волинь”, у скорботні для мене дні. 17 серпня помер мій чоловік Антон Васильович Ставецький, 1925 року народження, який був фронтовиком, у 19 років пішов на війну. Прожили ми з ним у парі 54 роки. Було в житті і добре, і погано, але удвох якось вибивалися з біди...
Пишу вам, шановна редакція газети “Волинь”, у скорботні для мене дні. 17 серпня помер мій чоловік Антон Васильович Ставецький, 1925 року народження, який був фронтовиком, у 19 років пішов на війну. Прожили ми з ним у парі 54 роки. Було в житті і добре, і погано, але удвох якось вибивалися з біди. Ми виростили двох хороших дітей, маємо чудових онуків. Старість була б не така страшна, якби не смерть. Син живе в Тюмені, а дочка — в Рівному. Допоки дочка з онуками приїхали, коли помер чоловік, я робила все, що треба, сама. Правда, сусіди наші, дуже хороші люди, допомагали мені. Це було в неділю, я пішла в церкву і попросила старосту церковного, щоб у понеділок, на день похорону, прийшли півчі й батюшка відспівати покійного, тобто похоронити по-нашому, християнському, звичаю. Але в день похорону ні один із півчих не прийшов. Потім дізналася, що їх треба було кожного окремо просити... А я ж не могла залишити покійника, щоб бігати по Олиці й просити на милість Бога півчих. Я вже стара людина і я прихильниця Київського патріархату. Я нечасто ходжу в церкву. В Олиці церкви Московського патріархату. У зв’язку з цим місцеві церковники нас не люблять, і де можуть, дають зрозуміти, що ми їм не до вподоби. Нас, старих людей, не треба палкою гонити в церкву, а добротою, якої у наших церковників, на жаль, бракує. Тому люди десятками ідуть в штунди. Бо там усе організовано і без злоби. А то й справді виходить, що “Москва сльозам не вірить”. На дев’ятини я понесла в церкву хліб, а там знову відчула холод і байдужість. Молюся вдома, а в таку церкву ходити не хочеться. Може, Господь дасть ще дожити до церкви, яка буде наша, Українська! Галина СТАВЕЦЬКА. смт Олика.
