«Реформатори, зробіть, щоб професія лікаря була найшанованішою!»

Війна, як би вона не називалася: світова, вітчизняна, громадянська чи гібридна, руйнує не лише державу, а й кожну людину зокрема, відбирає найдорожче, пускає по світу біженців. Сприяє лише тому, щоб кожен з нас проявив себе, хто він насправді: борець чи ватник?

А я ось вже чотири роки, як 83-річна «тимчасова» переселенка. Далеко від дому, здоров'я падає, живу в Києві, в дочки, скаліченої на Майдані, син з сім'єю, залишившись без житла і всього нажитого, змушений був покинути Україну. На такому згарищі опинитися старій людині, інваліду 2-ї групи з травмою хребта й ураженим зором – непросто. Ніхто не ставить мені в заслугу, що 56 років свого життя я віддала боротьбі за незалежність України і просвіту Донбасу.

Та ось Бог подарував зустріч з двома обдарованими лікарями, батьком і сином Георгієм та Олегом Пархоменками. І вони зробили чудо: дали мені новий зір. Їхня клініка так і називається – «Новий зір». Там затишно, а з пацієнтами поводяться, як з бажаними гостями. Обидва рази операцію мені робив Георгій Якович, а Олег Георгійович увесь час був поряд, і я через це так упевнено себе почувала, бачачи його очі з-під маски.

На жаль, не маю можливості подарувати своїм рятівникам щось за мій новий зір, крім слів подяки колишнього служителя слова, адже я довгий час працювала вчителем української мови в Стаханові на Донеччині, заступником редактора місцевої газети «Кадіївка» та головою товариства «Просвіта». Але впевнена, що вони, взявшись мені допомогти, нічого від мене й не чекали.

Не дай Боже, щоб такі спеціалісти, з якими я зустрілася, покидали країну і своїх пацієнтів. Депутатам має бути соромно, що у них зарплата вдесятеро перевищує лікареву.

Справжній інтелігент гордий з того, що на своєму місці робить добро від душі, за покликом серця. А професія лікаря, кажуть, одна з тих, які дав Бог людям від Себе. Щоб виростити лікаря, батьки 10 років життя і статків покладають для цієї справи. Я – мама лікаря, тому й знаю, що навчитися зазирати в глиблину людського мозку, примусити серце працювати в ритмі, а ще вистояти за операційним столом 7-8 годин важче, ніж нарубати тонну вугілля в шахті. Так вважав і мій покійний чоловік — шахтер з 32-річним стажем. І я живу на світі 83 роки завдяки лікарям, таким як батько і син Пархоменки.

Звертаюся до реформаторів медицини: зробіть так, щоб ця професія була найшанованіша в державі. Не дай Боже, щоб такі спеціалісти, з якими я зустрілася, покидали країну і своїх пацієнтів. Депутатам має бути соромно, що у них зарплата вдесятеро перевищує лікареву.

Коли лікар буде забезпечений у побуті, зі стабільним тиском і ясним розумом, міцно стоятиме на ногах за операційним столом, тоді скаже: «Операція пройшла успішно, усміхайся!»

Ніна ГЕЙКО