Напевно, перший секретар Луцького міськкому Соцпартії вважає за свідчення утисків російської мови в Україні її ледь не абсолютне панування в інформаційному просторі (телебачення на 90%, загальний газетний тираж на 97% — російськомовні)...
Олеся КОВАЛЬЧУК, заслужений вчитель України
Напевно, перший секретар Луцького міськкому Соцпартії вважає за свідчення утисків російської мови в Україні її ледь не абсолютне панування в інформаційному просторі (телебачення на 90%, загальний газетний тираж на 97% — російськомовні).
Майже сорок років стою за вчительським столом, викладаючи юним українську мову. І сил додає відчуття причетності до неминущого, до вічного. А пишу під враженням по-менторськи проакцентованої публікації почесного магістра права Ростислава Чап’юка «Проблема мусить бути вирішена законодавчо» («Волинь» від 15.03.2005 р.), що є відгуком на статтю В. Гея, В. Ворона, О. Кучинко «На рідну мову холод віє знову». По-перше, не зрозуміло, чому на початку замітки стверджується, що «в Україні й досі відсутній Закон про мови». Адже відомо: якщо певні законодавчі напрацювання Української РСР не скасовані, то вони продовжують мати юридичну силу і в наші дні. Тому, на наш погляд, особливо перейнятим мовною політикою в Україні сьогодні треба взятися за усунення причин, що перешкоджають довести до логічного кінця запрограмоване в законі «Про мови в Українській РСР» та у статті 10 Конституції України — і насамперед щодо української мови. А, по-друге, солодкоголосий виклад позиції автора аж ніяк не маскує його справжнього ставлення до проблеми співіснування та функціонування української і російської мов у нашій державі сьогодні. Як же гірко стає на душі, коли знову і знову пускаються в хід спекулятивно проаргументовані порівняння мовної ситуації в Україні та розвинених державах світу, мусуються думки про необхідність надання статусу офіційної «російській мові як другій рідній для мільйонів громадян нашої держави» та лукаві настанови на кшталт «Ми нашу древню і мелодійну українську мову повинні впроваджувати не примусом, а любов’ю»... Про який примус ідеться? І що змушує дописувача так пафосно волати: «Ми, представники титульної нації, не маємо морального права уподібнюватися царським сатрапам і забороняти чи силою витискувати рідну мову (тобто російську — О.К.) мільйонів співгромадян незалежної України»? Ну що тут сказати у відповідь? Напевно, перший секретар Луцького міськкому Соцпартії вважає за свідчення утисків російської мови в Україні її ледь не абсолютне панування в інформаційному просторі (телебачення на 90%, загальний газетний тираж на 97% — російськомовні). Таким же доказом його правоти є, очевидно, факти, зафіксовані, зокрема, в заяві VІ з’їзду Української народної партії «Мова — твердиня народу»: «Мовний дисбаланс у сфері друкованих засобів масової інформації посилюють 260 зареєстрованих в Україні газет і журналів, що готуються в Росії і спрямовані на дискредитацію української мови та української культури». Мабуть, у тому ж плані треба сприймати і стан превалюючого обслуговування російською мовою в Україні таких престижних галузей людської діяльності, як економіка, бізнес, торгівля, спорт тощо. У ряду подібних доказів належне місце може зайняти і одкровення першого заступника міністра закордонних справ Росії Е. Митрофанової про те, що російська влада для поширення російської культури і мови на пострадянському просторі у минулому році виділила 252 млн. рублів спеціально створеному Росзарубіжцентру. Стосовно ж рівняння України у мовній політиці на європейські стандарти, то ми тут чи не святіші за самого Папу римського: не тільки підписали серед інших 29 держав Європейську хартію мов меншин, а й ратифікували її в той час, коли цього не зробили ні Франція, ні Німеччина, ні Англія, ні Росія (у якій мовні проблеми куди гостріші, ніж у нас!). А ми зобов’язалися забезпечувати вільне використання аж 13-и мов: російської, болгарської, єврейської, польської, кримсько-татарської, гагаузької, грецької і т.д. Чи стане сили звертати сяку-таку увагу на рідну в контексті цієї практики? Ось що пише з цього приводу відомий правозахисник і письменник Анатолій Шевченко (цитуємо за його статтею в «Літературній Україні» від 1 січня 2004 р. «Без мови немає держави»): «Відтепер російська мова в Україні має подвійне опікунство — Європейської хартії й нашого Основного Закону, в статті 10 якого російська виокремлена з-поміж інших мов, які держава зобов’язується берегти й пестити»... Повідомлялося, що народні депутати від фракції «Наша Україна» звернулися до Конституційного суду в зв’язку з тим, що ратифікація Європейської хартії регіональних мов суперечить Основному Закону України й взагалі здоровому глузду. Адже Європейська хартія вимагає від держав захисту мов, яким загрожує зникнення з лиця Землі. А що загрожує російській мові в Україні? Останнє запитання з огляду на сказане вище є суто риторичним. Однак, вочевидь, не для авторів нового законопроекту про мови в Україні, що його підготували О. Мороз «сотоварищи» і потребу в якому так послідовно обгрунтовує поважний дописувач, не проминувши нагоди спекульнути на придуманому замовчуванні творів Шевченка, написаних російською. До речі, не зайве ще раз нагадати, що у практиці нашого законотворення вислови державна мова і офіційна мова є абсолютними синонімами. Так в рішенні Конституційного суду України від 14.12. 1999 р. читаємо: «... під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах людського життя». Не хотілося б повторювати банальних істин про роль мови титульної нації у консолідації суспільства, про ефективне використання цього потужного чинника у світовому державотворенні, але насамкінець один з промовистих прикладів згадати варто. Не з доброго дива мудрий єврейський народ, взявшись за створення нового Ізраїлю в 1948 році, обрав державною мовою прадавній іврит. І ніхто не рахував, скільки мільйонів серед тих, що з’їхалися з усіх кінців світу в патріотичному пориві збудувати власну державу, російськомовних чи англомовних, франкомовних,чи таких, що володіли ідиш. Не зупинились вчені-патріоти і перед надзвичайними труднощами: треба було докласти неймовірних зусиль, аби із фактично уже мертвої мови (понад 1,5 тисячі років нею ніхто не користувався навіть у побуті і зберігалася вона в одній родині рабинів, що знали її за богослужебними книгами) вичленувати конструктивні елементи, привести в дію словотворчий потенціал і зробити іврит мовою освіти, науки, культури, а згодом і такою, що успішно обслуговує усі сфери життя у сучасній цивілізованій державі. Певно, в Ізраїлі, як і в багатьох інших розвинутих країнах, добре розуміють, що для людини «двох рідних мов», як і двох рідних матерів, не буває і що одна державна мова — то могутній фактор єднання народу і подолання розбрату. Коли вже це зрозуміють і в нас?
