Іноді потрібно вчасно втекти, щоб встигнути - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.15 € 32.31
Іноді потрібно вчасно втекти,  щоб встигнути

Ілюстрації до слів із дивовижним значенням, яких немає в українській мові.

Фото bbc.com.

Іноді потрібно вчасно втекти, щоб встигнути

Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом редактор відділу освіти і культури «Газети Волинь» Лариса ЗАНЮК

…курсами виживання у великому місті

«Не той тепер Миргород, Хорол-річка не та», — ​писав Павло Тичина в 1933-му про юнку, яка втекла з дому, щоб учитися на трактористку. Тоді це було чимось незвіданим. Молодь завжди прагне нового досвіду. І часто його набуває не стільки від навчання, скільки через адаптацію в незвичному середовищі. Приїдеш у незнайоме місто таким собі стерильним домашнім дитям, а пройдеш увесь курс виживання, що описав колись американський рок-співак Ді Снайдер в однойменній книзі для підлітків, котру ми в 1990-х жадібно ковтали порціями із журналу «Ровесник». Нам тоді дорослі не розказували, яким жорстоким буває цей курс виживання. У гуртожитку ми спершу варили суп і смажили картоплю, а потім шукали скрізь викрадача сковорідки. Коли ж набралися досвіду, то за ніч встигали ще й вивчити 99 питань на іспит і поспівати під гітару та написати кілька листів. Згадую чомусь про це, спостерігаючи, як симпатичний юнак в одному зі львівських хостелів спритно вправляє ковдри, перестеляє простирадла, миє стільницю й посуд мильним розчином, щось наспівуючи.

У гуртожитку ми спершу варили суп і смажили картоплю, а потім шукали скрізь викрадача сковорідки. 

Не втримуюся від компліменту: «Ото мамі вашій радість, коли додому приїжджаєте». Розговорилися. Навчається на 5-му курсі музичної академії, а на канікулах підпрацьовує. «Взагалі-то, щоб чогось навчитися й зрозуміти в житті, треба, — ​каже, — ​пожити в гуртожитку. Але потрібно встигнути вчасно звідти піти. Там не працює система планування: коли маєш серйозні наміри підготуватися до завтрашнього заліку, то хтось, виявляється, саме сьогодні іменинник! Як його складати, ти що, товариша не поважаєш? І накрився він кришкою від фортепіано. Пожив я так два роки і кажу батькам: як так далі піде, то академії не закінчу. Довелося винаймати квартиру, і підпрацьовувати, щоб її оплатити…» Вечорами його пальці вже бігають клавішами фортепіано чи тримають біля вуст саксофон… «А музичними інструментами не виходить заробляти? — ​запитую. — ​На вулицях стільки музикантів — ​на всі смаки: скрипалі, гітаристи, саксофоністи. Хтось їм таки кине дещо до капелюха…» «Та конкурентів не бракує, — ​усміхається юнак і натирає до блиску келиха, — ​але вулична гра — ​то не моє. Краще виконувати конкретну роботу й отримувати за неї гроші».

…рекомендую ночувати в хостелах, якими ще донедавна нехтувала

Вирушаючи у Львів на декілька днів, скористалася системою надання житла через «Booking.com», що діє в усьому світі. Чудова туристична фішка, яку варто було б перейняти й нашому Луцьку, адже бюджет тоді постійно поповнювали б мандрівники. Середня ціна ліжка 10-місному номері хостелу — ​130 гривень. Звісно, комфортніше проживати у готелі чи квартирі, та це обійдеться утричі дорожче, тому такий економваріант дуже популярний, місця навіть замовляють заздалегідь. На дверях хостелу «Центрум» я б навіть вчепила табличку «Рекомендую», якби мала такі повноваження. Бо, попри постійний клієнтообіг, тут увесь час чисто й охайно. Працівники щодня роблять генеральні прибирання. Головне — ​звикнути, що у спальні поряд із вами на сусідніх ліжках спатимуть ще 7–9 абсолютно незнайомих людей, але сприймайте їх, як на пляжі. Першого дня мені ще не вдається заснути, і я читаю Юрія Винничука, бо на сусідньому ліжку хропе чоловік турецької зовнішності, ще далі емоційно по-іспанські діляться враженнями троє дівчат, а двоє інших із дредами на голові й темною шкірою, імовірно, трохи перебрали львівської вишнівки, бо порозкидали одяг по всій кімнаті та миттєво поснули. В повітрі до ранку стоятиме запах перегорілого у їхніх тілах алкоголю. Другого дня вже звикаю, що люди у хостелі змінюються, як на вокзалі, і нікому ні до кого немає діла. Привіталися — ​і крапка. Іноземці, подорожуючи світом, часто знайомляться з Україною саме у Львові, тому на центральних вулицях рідко чути рідну мову, переважно — ​англійську, польську і російську. За чаєм на кухні почула від дівчини з Дніпра, яка силується дуже правильно говорити українською, що, попоїздивши Європою, вона приїхала у Львів, щоб тут працювати і жити, бо це місто їй нагадує європейські. Розумію, що то вже не той Львів, який описує у своїх книжках Винничук, бо час іде, старовинною залишається лише його давня архітектура, а молодь, котра їде сюди в пошуках новизни, творить нове місто.

…нащо нам той «хірайт», коли українською милозвучніше?

ВВС розповідає, що британська художниця Елла Френсіс Сандерс зробила 50 ілюстрацій до слів, які мають особливе значення в культурах світу і рекомендує їх застосовувати, «якщо у вашій рідній мові бракує слів для висловлення деяких емоцій». Та, як на мене, саме українській мові цього не бракує. От до прикладу шведське «мангата» означає доріжку місячного сяйва на поверхні води, то чому б так і не сказати? Гавайським словом «акіхі» називають ситуацію, коли після того, як вам показали дорогу, ви її знову забули. От у таких «акіхах» я й сама частенько бувала, і нічого, що не знала, як це гавайською. Валлійське ж слово «хірайт» авторці схоже на поезію й описує почуття меланхолії, туги за тим, чого не було, подібне до нього португальське «содад». Та навіщо, вибачте за простоту, мені той «хірайт» і «содад», якщо рідною солов’їною можна сказати так поетично — ​«туга за нездійсненим» або «журба»? Або чому, питається, викручувати язик, як на прийомі у логопеда, щоб мовою інуїтів сказати «іктсуарпок», щоб назвати стан, коли ви так сильно чекаєте когось, що аж постійно виходите подивитися, чи не з’явився вже гість? Назвімо це просто «нетерплячим очікуванням». А от німецьке слово «купершпек» — ​це буквально «сало туги», зайві кілограми, які наїдаємо під час депресії. Гарно звучить японське «вабі–сабі», що нашою означає — ​«знаходити красу в недосконалості світу, приймати неминучість циклу життя і смерті». Ціла філософія в одному слові, та до цього ще треба дійти. Японське «цундоку» називає тих, що скуплять книжки і ніколи їх не читають. Це нам знайоме. А ще японці настільки цінують стан, коли людина ні про що не думає, що навіть дали йому назву «бокетто», що у перекладі — ​«дивитися вдалину, не думаючи ні про що конкретно». Але щоб використовувати іншомовні поняття, треба знати культуру країни, з якої воно походить. Наприклад, італійську «сієсту» — ​перерву на час спеки, післяобідній сон — ​я зрозуміла лише тоді, коли прожила в містечку Італії тиждень і щодня з 13-ї до 16-ї його вулиці безлюдніли, а заклади — ​зачинялися, аж доводилося повертатися додому, бо італійці пересиджують спеку вдома, обідають і відпочивають. У нас «сієста» звучить як підміна понять. Ось такі справи з тими заморськими словами. Тому цінуймо рідну мову, бо не бракує в ній ніякого «бокетто» і жодної «сієсти».