«Якщо нема завзяття, то й не станеш ковалем»

Родина Теодоровичів свого часу мешкала в Гуті–Лісівській. Батько Дмитра навчився ковальству в одинадцять років. Під час Другої світової війни через ваду ноги на фронт не потрапив, а був направлений ковалем у Рудку. Там і оселився, купивши собі стареньку хатину, яка стоїть ще й досі, та все життя трудився у колгоспі.

 Здобувши професію водія, і його син Дмитро залишився в селі. Після того як розвалився колгосп, ще деякий час працював на автомобілі при сільській раді, де утворився такий собі комунгосп. Але це тривало недовго.

— Батькові допомагав у кузні молотком стукати ще до армії, — ​розповідає мій співрозмовник. — ​Це зараз можна справлятися одному, бо є допоміжний інструмент (болгарки, зварювальний апарат тощо), а тоді ж нічого такого не було. Все робилося вручну. Якщо треба шмат металу відрубати, тато гріє його і тримає, а я б’ю. Проте батькові допомагав, але сам не кував. І поки шофером працював, до цієї роботи не брався.

— Пік затребуваності ковальства був років десять тому, адже у людей ще не було стільки техніки. Тоді роботи було багато, хоч і заробітки ковальські невеликі.

Вже як не стало машини, Дмитро Дмитрович і замислився, чому б не відновити роботу в батьківській кузні. Тим паче, бачив, що й до чого. Так і почав свою ковальську справу: робив плуги, рала, борони, сапи та ремонтував уживаний реманент. Відразу не дуже вдавалося. Часом заходив у кузню й батько, який жив окремо, кував свої замовлення, щось підказував, радив.

— Пік затребуваності ковальства був років десять тому, — ​мовить чоловік, — ​адже у людей ще не було стільки техніки. Тоді роботи було багато, хоч і заробітки ковальські невеликі. Залишився батьків інструмент, а дещо вже й сам зробив.

Головне в кузні — ​наковальня (ковадло), молоток та горно. Звісно, все це є. Раніше ще й міх був, згодом його Дмитро Теодорович віддав лісівнику із Новосілок для декору під старовину. Зараз повітря наганяється електричним вітряком. З раритетних пристроїв у кузні — ​робочий польський навісний механічний свердлильний станок 1920–х років, який називали бормашиною. Наковальня ж дісталась від цигана, який умовив пана Дмитра–старшого обміняти на більшу, а собі забрав маленьку, яку зручно перевозити.

Окрім ковальських навичок, чоловік вправно володіє зварювальним апаратом, що неабияк допомагає в роботі.

Має Дмитро Дмитрович трьох синів — ​Віктора, Миколу та Сергія, які вже залишили батьківську хату. Якщо старший і молодший не виявляли нахилу до ковальської справи, то середній Микола, за словами батька, був «ковалем капітальним».

— Коли жив зі мною спочатку один, а потім і з невісткою, то охоче кував і брався за все, — ​розповідає пан Дмитро. — ​Потім побудувався в селі Прилуцьке і навіть деякий час працював у кузні в обласному центрі.

Для роботи з металом потрібне вугілля. Дмитро Дмитрович, аби здешевити процес, виготовляє власне, деревне. Секретом поділився і зі мною: «Беру сухий дуб, ріжу його на звичайнісінькі дрова. Для випалювання деревини використовую 200–літрову залізну бочку без низу і верху. Розпалюю прямо на землі багаття, куди зверху ставлю бочку і накладаю досить щільно до верху дубові дрова. Вони там повинні перегоріти до такого стану, як у мангалі на шашлики (щоб не було головешок, але і не на попіл). Потім заливаю зверху водою. Виходить готове вугілля».

Ось так Дмитро Теодорович і продовжує батьківське ремесло.

Сергій ГУСЕНКО.