Коли українці починають обговорювати стан української мови в Україні, вони , як правило, плачуть...
Віктор ПЕНЬКО, кандидат філософських наук
Коли українці починають обговорювати стан української мови в Україні, вони , як правило, плачуть.
Звичка вважати себе нещасними, упослідженими перемагає установку на відвойовування своїх прав. Але час зрозуміти, що ці права українці можуть повернути собі лише тоді, коли вони цього насправді захочуть, бо, якщо розібратись, основна проблема не у ворогах української мови, а в самих українцях. Через тривалу денаціоналізацію та пролетаризацію українці по суті опинились за межами української культури. Суспільне значення культури можна порівняти з повітрям. Людина дихає ним й не помічає його. Забракне в повітрі кисню — можуть виникнути проблеми із мозком. Властивістю культури є її незаперечна спроможність впливати на свідомість людини, виводити її дії, поведінку на автоматичний рівень, в тому числі й в мовленні. Тому оці мовні потвори на кшталт: „канєчно”, „вобше”, „тіпа”, „йдьом”, „дєвочкі”, „прівєт”, „нада”, „кажітця” – список можна продовжити на сотню сторінок – є свідченням того, що в нашому суспільстві існує специфічна культура, яка для переважної більшості українців замінює культуру українську. Це – продукт радянської доби, що здатний продовжувати своє існування. Власне, в Україні відбувається не русифікація, а культурна радянізація. Серед носіїв радянської культури трапляються такі, які в разі самоконтролю здатні розмовляти нормальною українською мовою. Особливо це поширено серед вчителів, викладачів, чиновників та студентів. Але як тільки така людина розслаблюється, вона моментально переходить на суржик або напівспотворену російську. Досить послухати, якою мовою поза аудиторією розмовляють студенти-філологи ВДУ... . Як повернути український народ в лоно української культури? Можна критикувати, погрожувати, вмовляти, закликати шанувати рідну мову – результат, як мертвому кадило. Значить, потрібно міняти мовну звичку, а це потребує рішучого викорінення всього, що живить радянську культуру. Звичка – річ потужна. Згадаймо, як у часи панування КПРС партійні, господарські керівники, починаючи говорити про справи політичні чи партійні, непомітно для себе переходили на російську мову. Чимало сучасних комуністів-українців так і залишились російськомовними. Колишні вояки Червоної Армії, згадуючи своє воєнне минуле, так само переходили на російську. Від спогадів про пережите вмикались емоції й в підсвідомості відтворювалась тодішня мовна атмосфера. Повернення до української культури можливе через вплив на підсвідомість людини. На підсвідомість впливає уся зовнішня інформація, а точніше – форма, в тому числі мовна, якою вона подається. Тому потрібно форму інформації привести у відповідність із нормами мовної культури. По-друге, слід збільшити питому вагу україномовної інформації до рівня абсолютної переваги. І, по-третє, варто встановити заборону чи суттєве обмеження на всі види ненормативної культури. Іншими словами, потрібно оголосити війну культурі „блатних”, „кабаків” та наближених до них. Мова засобів масової інформації має бути бездоганною. Особливим чином це поряд із пресою, іншими друкованими виданнями, стосується радіо та телебачення. Для цього на загальнодержавному й обласному рівнях має працювати державний мовний контроль, завданням якого є виявлення та запобігання усім мовним порушенням з боку працівників радіо і телебачення, незалежно від тематики та виду інформації. Тобто, це стосується і дублювання фільмів, і реклами, і оголошень, і т.д. 75 відсотків пісень на усіх загальноукраїнських каналах мають бути україномовними. На регіональних каналах, що працюють в межах території компактного проживання національної меншини, цей показник може бути зменшеним до 50 відсотків. Обласні теле-радіостудії могли б запровадити цю норму до того, як буде прийнято відповідний закон. Управління освіти, культури, силові структури, державні установи повинні встановити режим, який виключав би порушення першої, другої частин статті 10 Конституції України з боку їх працівників. Преса, книговидання теж на дві третини мають бути україномовними. Через ліцензування діяльності розважальних установ варто ізолювати суспільство від музичної продукції типу Гаріка Крічевського й нижче. Управлінням культури обласних державних адміністрацій не завадило б встановити практику ліцензування музичних колективів, що працюють в кафе, ресторанах, на публічних майданчиках. Так, як в Японії, де жодна артистична група не зможе вийти на люди без ліцензії, доки не доведе, що її діяльність не шкодить загальнолюдській та японській національній культурі.
