Леонід Стефанович: «Поїхав на могилу до Романюка, поклав квіти і подумки сказав: «Миколо, нарешті ми її добудували»

 

Цього тижня у Луцьку всі говорять про відкриття нової школи–ліцею. Для міста, в якому 27 років нічого подібного не було, це важлива подія. Будувало школу відоме на Волині підприємство «Житлобуд–2». Його керівник, заслужений будівельник України Леонід Стефанович із перших хвилин розмови підкреслив, що на загальнобудівельних роботах вони зекономили 5 мільйонів гривень (для порівняння за весь 2015 рік надійшло фінансування лише 3 мільйони). Яким чином? Не робили нічого зайвого, не клали мармурових сходів, підвіконь. Просто будували з розумом і використовували новітні технології.
«От ви звернули увагу, яка плитка на кухні, і мені це приємно, — ​каже Леонід Стефанович, коли я не втрималася і торкнулася рукою до гладкого блискучого облицювання. — ​А державні чиновники вважають: все має бути дешево. Скільки ми скандалили через ту плитку. Я її поклав, а документація була підписана тільки через півроку. Мовляв, не можемо ми, дорога ваша плитка. Тоді я кажу: «Слухайте, то не можна таку школу будувати і класти дешеву плитку. Якби якесь інше приміщення — ​я згідний. Але тільки не в школі»…

«Щоб зводити навчальні заклади, треба мати досвід, стаж та інженерів високої кваліфікації»

— Леоніде Степановичу, я так розумію, що 27–му школу ви не тільки будували, а й купували для неї меблі та техніку.

— Взагалі–то, так і має бути — ​ці роботи повинен виконувати генпідрядник, але на певних етапах дещо купує і замовник, у нашому випадку — ​управління капітального будівництва Волинської обл­держадміністрації (УКБ). Але коли воно не встигало чогось придбати, то це робили ми. Одних лише меблів для класів купили на мільйон. До речі, в Україні це не просто зробити. Підприємства не виготовляють шкільних парт у великій кількості. В пошуках столів я дійшов аж до Харкова. Якби їх купували через УКБ, на перше вересня не встигли б. Крім того, ми також придбали все обладнання для шкільної кухні, великі промислові холодильники, бойлери.

— А скільки шкіл ви збудували за своє життя?

— Чесно кажучи, небагато. Мій перший навчальний об’єкт був у 1984 році — ​велика добудова в районі цукрового заводу. Коли Україна стала незалежною, «Житлобуд–2» в Луцьку робив по школах багато ремонтів та добудов. Але так, щоб «з нуля», то за 27 років незалежності ми збудували тільки одну школу — ​№ 27. До того було декілька ЗОШ у Маневицькому районі, в селах Житнівка, Вербка. Дуже великий навчальний заклад добудували в Шацьку. Якщо взяти по області, то наших шкіл 5.

— Чим же відрізняється спорудження школи від житлового будинку?

— Я завжди кажу, що житло зводити найкраще, а школу чи дитсадок — найцікавіше. У будинку заклав фундамент, зробив перший блок і далі все однаково до дев’ятого поверху — ​кухня, кімнати, вікна. А школа — ​великий інженерний комплекс, де кожен кабінет різний, розетки та вимикачі в інших місцях. У ній є пожежна сигналізація, вентиляція, система оповіщення при пожежі, а є просто дзвінок на перерву. У 27–му ліцеї — ​ще й їдальня, кухня для приготування їжі, актовий зал і дуже складна система басейну. Загалом, це дороговартісна річ. Для школи і для міста ​то величезний подарунок. Плюс на вулиці різні спортивні та ігрові майданчики. І все це між собою пов’язане.

Сьогодні більшість фірм будують тільки житло і не йдуть на співпрацю із державними структурами. Щоб зводити серйозні об’єкти, треба мати стаж, досвід, інженерів відповідної кваліфікації. Це праця нелегка, і досвід не набудеш за один рік. Нашій фірмі у 2019–му виповниться 50 літ. За півстоліття у Луцьку ми дуже багато побудували. Маємо свій столярний цех, самі столярку виготовляємо. У перших класах 27–ї школи стоїть загородження для радіаторів у вигляді різнокольорових олівців. Їх наші столяри зробили. Маємо також пластиковий цех, де випускаємо двері і вікна, свою художню ковку, спеціалістів із монтажу електрики й сантехніки. Навіть бруківку та бордюри робимо самі. Ви, мабуть, звернули увагу, як розписані стіни в коридорах школи? Це наш штукатур Наталія Сікорська так гарно їх прикрасила. У під’їздах багатоповерхівок, які ми будуємо, вона малює природу. Люди заходять у коридор, а стіни в ньому гарно розписані. Нам самим від того приємно.

Поїхав на могилу до Романюка, поклав квіти і подумки сказав: «Миколо, нарешті ми її добудували»

— Будівництво 27–ї школи велося сім років. Справа довга і клопітка, у чомусь схожа на написання дипломної роботи, над якою бідний студент мучиться багато часу, а коли нарешті здає і захищає, то відчуває не радість, а порожнечу в душі. Вам знайоме це відчуття?

— Я до нього вже звик і не дивуюся, коли сьогодні біля школи зі мною всі вітаються, питають, що і як, а завтра я тут уже чужий. Це природно. Але коли ми здаємо об’єкти і через деякий час директори дзвонять і кажуть «дякую», стає приємно. Бо що означає «я будував»? Величезна кількість затраченого часу й енергії. Тому так радію разом із дітками цієї школи, а може, навіть і більше за них. А будівельники для того і є, щоб зводити щось нове. Іноді я думаю: добре було б керувати заводом. Посадив на території алею квітів, дерева і доглядаєш за ними… Але я будівельник. Попрацював на одному місці рік–два і переходжу на інше. Така це робота. Хоча завжди, де б ми не були, всюди садили квіти і дерева. А щодо семи років… Дійсно, довго ми її будували. Та це не залежало від мене особисто. «Житлобуд–2» міг би і швидше зробити, але наша держава так працює, що фінансування починається не в квітні—травні, а наприкінці літа, і всі роботи затримуються.

Я завжди кажу, що житло зводити найкраще, а школу чи дитсадок — найцікавіше.

Та як би там не було, школа здана в експлуатацію. Прискорило справу рішення двох людей — голови облдержадміністрації Олександра Савченка та голови обласної ради Ігоря Палиці. Ми втрьох зустрілися влітку і вони сказали: «Здаємо школу до 1 вересня».

— Ліцей виглядає просто величезним. Скільки людей його зводили?

— Були часи, коли тут працювало і 200 чоловік, і 3 чоловіка, і коли зовсім нікого не було, а техніка стояла. У 2015 році ми освоїли всього 3 мільйони — ​це копійки. У 2016–му було вже 27 мільйонів, у 2017–му — ​24, у 2018–му — ​майже 10 мільйонів. 90% робіт зроблено руками працівників «Житлобуд–2», решту виконали фірми «Алет», «Захід­електромонтаж», «Олицькагро­буд», «Ефект», підприємець Олійник. Велике їм «спасибі» за все.

Середній вік наших працівників — ​40 років. Є декілька сімей, які працюють повним складом: тато, мама, син, дочка, невістка і зять. Зарплата на фірмі хороша. Спеціаліст офіційно отримує більше 12 тисяч гривень. Якщо людина хоче заробити, ми даємо таку можливість. Робочий день на підприємстві 8 годин, але є бригади, які хочуть заробити і працюють по 12. У нас діє принцип: попереду гривня — ​позаду метри квадратні. Кожен майстер знає, що штукатурка сьогодні коштує 50–60 гривень. І не треба над ним стояти. Він працює швидко, але якісно, бо інакше доведеться переробляти. Я горджуся нашим колективом.

— На жаль, сьогодні з нами немає тих людей, які починали будівництво — ​Бориса Клімчука і Миколи Романюка. Але якби вони жили, чи відкрилася б школа раніше?

— Я часто згадую обох. Якщо їду в Ковель, заходжу на кладовище в селі Воля Любитівська, де похований Борис Петрович. У 60–ліття Миколи Ярославовича поїхав на могилу, поклав квіти і подумки сказав: «Миколо, нарешті ми збудували школу». Чи було б швидше, якби вони жили? Не знаю. Але як будівельник скажу: цей об’єкт можна було здати ще минулого року. Не було сенсу тримати його і платити півмільйона за опалення. Та як би там не було, це вже в минулому. Забудеться все — ​що довго будували, що працювали без грошей, що нас, може, не раз обдурили. Забудеться все, крім одного: якщо школа буде погано зроблена. Але, думаю, цього не станеться.

— Одна школа за 27 років у Луцьку, це, погодьтеся, малувато. Запитаю вас як фахівця: чому в Україні будується так мало освітніх закладів?

— Бо повільно росте економіка. 1–1,5 процента на рік і велика інфляція — ​в таких умовах багато не побудуєш. У бюджеті немає грошей. З іншого боку, будівельна галузь — ​це локомотив. Рухаючись уперед, вона підтягує за собою всі інші. У 27–й школі я зіткнувся з тим, що не міг знайти меблі для класів у потрібній кількості. Чому? Тому що зараз ніхто не хоче працювати на склади. Їх можна зрозуміти. Але що робити будівельникам? Треба, щоб наша економіка була хоч трохи плановою і швидше розвивалася.