Для того, щоб отримати цю продукцію, треба докласти чимало зусиль, постійно боротись із загрозою неврожаю і різними несприятливими кліматичними умовами, вкласти значні кошти, які часто перевищують вартість виробленої продукції...
Євген ПАШКО, пенсіонер
Прочитав у “Волині” статтю Олени Дудкевич “Хто забезпечить селянина роботою, як не він сам?”. Публікація невелика, але вона спонукає взятися за перо.
У ній наведені цікаві розрахунки заступника голови Любешівської райдержадміністрації, начальника управління сільського господарства і продовольства Юрія Шоломицького. На перший погляд похвально те, що він намагається захистити інтереси селянина. Але, як на мене, у тих розрахунках все не зовсім так. Думаю, що 200 кілограмів свинини, 300 кілограмів телятини, три тонни картоплі, чотири тонни буряків, дві тисячі літрів молока, про які йдеться у статті, не “манна небесна”, і не знайшов їх селянин на дорозі. Дійсно, якщо все це продати по теперішніх цінах, то можна отримати близько восьми тисяч гривень або по 2660 гривень на одного члена сім’ї на рік, якщо сім’я складається з трьох осіб. Для того, щоб отримати цю продукцію, треба докласти чимало зусиль, постійно боротись із загрозою неврожаю і різними несприятливими кліматичними умовами, вкласти значні кошти, які часто перевищують вартість виробленої продукції. До того ж цю продукцію ще потрібно вдало продати. Я – пенсіонер, для підрахунків немає особивих можливостей. Однак можу сказати: якщо з наведених паном Шоломицьким “доходів” вилучити матеріальні затрати (не беручи до уваги власної праці), то цей дохід при оптимальній врожайності і продуктивності тварин буде у 10-15 разів нижчим. А здебільшого рентабельність селянської продукції, так би мовити, нульова або “за що купив – за те й продав”, а ще частіше селянин від своєї праці має тільки збиток. На це є різні причини. Але здебільшого так буває тому, що, наприклад, через високу вартість пального треба платити за те, щоб виорати 0,01 гектара – 4 гривні, збирання зернових з однієї сотки поки що вартує 5 гривень і т. п. А таких робіт багато і майже завжди треба наймати коні або трактор. А яка висока вартість мінеральних добрив! Дивує і те, що поки ми щось купуємо, то ціну називає продавець, але коли селянин реалізовує свою продукцію, то змушений збувати її за те, що дають. Для того, щоб відгодувати кабанчика чи бичка селянинові потрібно один-два роки, а ті, що закуповують м’ясо, щоб потім перепродати, за один день мають стільки ж чистого прибутку, причому без особливих затрат і зусиль! Але що селянинові робити? До міста втікати вже пізно. Та й де візьметься продукція, якщо кожен прагнутиме до міста? Залишається з року в рік сподіватись на якесь поліпшення. А його все нема!.. Я, як і більшість селян, - не політик, але не помилюсь, коли скажу, що усі ми покладали великі надії на помаранчеву революцію, а тепер – на нинішню владу. Їй треба більше уваги приділяти селу. Розумію, що теперішнім можновладцям нелегко, і часу у них було ще мало, тому й підтримуємо їх палко. Але дуже хочеться, щоб наші сподівання не були марними. А ще хочу звернутись до відповідальних установ і працівників з проханням: надавайте через засоби масової інформації правдиву інформацію про стан справ на селі, про реальні труднощі. Не треба нас дурити, адже народ не такий вже й обмежений, щоб не розібратись. Ми можемо усе зрозуміти, тільки треба повернутись до нас обличчям. Іваничівський район.
