Курси НБУ $ 29.25 € 30.40
«Мого однокласника мати зварила і з’їла»

Волинь-нова

«Мого однокласника мати зварила і з’їла»

Такі страшні спогади про Голодомор 1932–1933 років залишив Григорій Гуртовий — ​нащадок запорозьких козаків, який на Волині врятувався від смерті вже під час післявоєнного голоду

«У Корніївці вимерла вся вулиця, а мені звідти відповідають: ми сумніваємося, що в нас був голод…»

У 2016 році в Луцьку відкрили єдиний своєрідний пам’ятник Християнському милосердю. Монумент є символом вдячності волинянам та всім західним українцям, які у 1946–1947–му врятували сотні тисяч голодуючих зі Сходу, Півдня, Центру України та прилеглих областей Росії. На камені викарбувано такі слова: «Автор ідеї цього пам’ятника — ​уродженець Запорізької області Григорій Гуртовий, який у ті часи знайшов прихисток на Волині і прославив її».

Мрія Григорія Гуртового збулась уже тоді, коли він відійшов у Вічність. Але на тому світі радіє його вдячна та благородна душа. Цей чоловік, який у Торчині, що на Волині, створив унікальний історико–краєзнавчий музей, назавжди залишив по собі світлу та добру пам’ять.

Він був свідком двох голодоморів і ніколи про них не мовчав. «У 1933 році в моїй Корніївці померло півтори тисячі душ, у тому числі мій дідусь, бабуся, дві сестрички, родичів до сорока осіб. Я пишу в Корніївку листи, згадую про це, а мені відповідають: ми сумніваємося, що в нас був голод», — ​із болем згадував Григорій Гуртовий.

Але чому дивуватись, якщо вулиця, на якій він жив, уся вимерла, і тепер на цьому місці поле? У 1932– му Григорій пішов у 1–й клас, але вже взимку він розпався — ​не було кому вчитись…

На одному з інтернет–ресурсів рідного села Григорія Гуртового читаємо: «Корніївка була у Веселівській волості одним із найбільших сіл. Як свідчать статистичні дані, у 1915 році тут проживало 2850 чоловік. Через вісім літ у селі вже було 3256 жителів. З об’єктивних причин у наступні роки відбулося зменшення кількості мешканців села. Так, наприклад, у 1938 році корніївців було вже 1724 чоловіка, а в 1959–му — ​1103. Десять років тому в Корніївці мешкало 909 осіб».

Ось так, нечуваний, звірячий злочин масового убивства голодом називають «об’єктивними причинами»…

На те, як усе відбувалось насправді, пропонуємо подивись очима Григорія Гуртового, якого Бог уберіг у ті чорні часи (живим членам родини вдалось непомітними вирватись із села, яке охоронялось спецзагонами. — ​Ред.). Свої спогади він залишив у виданій 2008 року книзі «Голгофа голоду» та в інтерв’ю газетам і телебаченню.

«Рятувала лобода. Це єдине було спасіння»

«…Діда Афанасія розкуркулили першим… Пам’ятаю гіркий мамин плач. То було напередодні зими 1932 року. Одні виводили коней, корів зі стайні. Інші витягали вози з половника. Запрягали коней, прив’язували до возів корів, тягли віялку, плуги, борони, забирали навіть вила, граблі.

Дідусь пробував з ними говорити. А вони йому:

— Геть, пережиток капіталізму! — ​і матюки, крик.

Застрелили собаку. Хоча цілилися в діда. Тягли з комори мішки зерна. Навантажили вози. Підняли над ними червоний прапор… Потім ще приїхали. Забрали курей, гусей, індиків. Зв’язали і кинули на віз двох свиней. А потім виносили з хати одяг, подушки. Ділили між собою. На крик бабусі Ірини відповіли:

— Вам усе це вже не потрібне. Вас давно чекають Соловки.

Батько бабці Ірини, дідусь Тихон, від того горя, грабунку й образ серед двору впав мертвим. Це затримало на кілька днів арешт дідуся і бабусі, їхніх дітей — ​дядька Івана і тітки Марії…

Діда Карпа розкуркулили пізніше. Його не вивозили. Просто вигнали з хати разом із сім’єю наймолодшого сина Василя. Дозволили тільки одягнутися і взяти кілька ікон…»

«У нашому дворі під час громадянської війни два дні стояв штаб батька Махна. І це ніби наклало на нашу сім’ю якусь чорну пляму. Бо одні сприймали Махна, а радянська влада казала, що то бандит.

І коли вже почалися колективізація, політичні переслідування, то до батька мали через це претензії. Казали, що він повинен вести себе інакше, першим записатися в колгосп. А батько мовив: «Помру, здохну, але в колгосп не піду!» Чому він так сказав? Власне, тоді це називалося не колгоспом, а СОЗом (спільним обробітком землі). І батько побачив, що там ладу нема, господаря теж, худоба або виснажена зовсім, або навіть підвішена на шлеях.

Застрелили собаку. Хоча цілилися в діда. Тягли з комори мішки зерна. Навантажили вози. Підняли над ними червоний прапор…

…У нас позабирали все — ​коня, корову, свиней, птицю. Город весь зрили — ​шукали все. Коли вимітали з комори зерно, мати плакала. Батька не було — ​він тікав, переховувався, йому загрожував арешт, розстріл…»

«Під весну ми були вже опухлими зовсім. Животи звішені, як торба, обличчя розпухлі, під очима — ​мішки, ноги, як палички, і до того ж потріскані — ​отакими ми були. Не впізнавали, хто батько, а хто мати. Ми шукали, що б знайти й у рот ухопити. Поки сніг зійшов, мама щось вимінювала. А як весна 33–го прийшла, то ми вже були ніякі, опухлі, йшли пастися. Рятувала лобода. Це єдине спасіння було.

…Нашого собаку Рябка з’їли, кішку нашу і ту, що по сусідству, теж. У солом’яній загаті, де горобчики гнізда мостили, ловили і їх. Ховрахів за городом у полі теж виловлювали і їли. Це були такі дивовижні ласощі!»

«У 32–му році я пішов до школи — ​мама одвела. І клас наш був десь 30 хлопчиків і дівчаток. Я сидів на передостанній парті. А на першій сидів такий недорослий хлопчик, здається, Колею його звали. Згадую, як ми із сестричкою ішли — ​шукали трави якої, щоб можна було з’їсти, і побачили, як міліція виводила жінку і виносила казан — ​паруючий казан, і в ньому зварений той хлопчик… Знаєте, це таке, що душу ламає. Хто примусив оту матір зробити цей злочин? Як же так могло статися? Це все настільки дико, що коли розповідаєш людям, не всі вірять — ​ну не може бути».

«Сусідка моя й однокласниця Дуняша Фесюн, з якою ми разом гралися, також опухла. Її дідусь сидів на порозі. Він упав і вмер. Їхня мама також померла. Лишилася одна Дуняша. Вона пішла на город. А їхній двір і наш не були парканами відділені. Там трава ще якась була. Вона упала і вже не могла підвестися. Яку траву рукою дістала, ту з’їла. Там вона й померла.

Вулицею їздили підводи, які підбирали мертвих, а її не побачили. Так вона там і розкладалася. Навіть собаки не розтягли — ​не було собак, їх уже поїли».

«Якось вранці, пам’ятаю, прокинувся, чую — ​мама дуже плаче. І ладнає свиняче коритце. Виявляється, Віра, сестричка, померла. Ми запитуємо, навіщо воно. Каже, Віру буду ховати. Вона в те коритце її поклала, десь якусь подушечку знайшла, ряднинку постелила. І на двоколісному возичку повезла її прикопати. Сама — ​ми не могли йти з Марійкою. В нас не було сили.

А потім дізналися, що дід Карпо з голоду помер, баба Горпина з голоду померла. Двоюрідного брата Федю зловили і з’їли…»

Свідчення Григорія Гурового не можна читати без болю і сліз… Фото volyntimes.com.ua.
Свідчення Григорія Гурового не можна читати без болю і сліз… Фото volyntimes.com.ua.

 

P.S. 24 листопада о 16:00 запали свічку пам’яті у своєму вікні — ​вшануй невинно убієнних жертв Голодоморів в Україні.

 

 

Telegram Channel