“Діти війни заслуговують статусу її учасника” — під такою назвою опублікував матеріал у нашій газеті Ростислав Чапюк, народний депутат України другого скликання Верховної Ради, закликаючи людей, народжених у передвоєнні і воєнні роки, об’єднуватись, щоб спільно домагатися уваги і захисту з боку держави. Публікація викликала чимало відгуків наших читачів...
“Діти війни заслуговують статусу її учасника” — під такою назвою опублікував матеріал у нашій газеті Ростислав Чапюк, народний депутат України другого скликання Верховної Ради, закликаючи людей, народжених у передвоєнні і воєнні роки, об’єднуватись, щоб спільно домагатися уваги і захисту з боку держави. Публікація викликала чимало відгуків наших читачів.
Дуже добре, що є в Україні ще такі люди, які піклуються про нас, народжених у передвоєнні і воєнні роки. Я сам належу до покоління дітей війни. Народився у 1940 році в бідній селянській сім’ї, де було шестеро дітей. Батька у 1942 році забрали у Німеччину. Мати зосталась сама з нами, тяжко бідувала. Як став у нас фронт, лінія якого проходила по річці Прип’ять, не раз доводилось дивитись смерті в очі. Якось вижили, з божою поміччю. Повернувся наприкінці 45-ого року батько з Німеччини, хоч і хворий, зате живий. Почали господарювати. А тут стали організовувати колгоспи, забрали плуга, борони, воза, корову. Здавалося, як можна вижити, не маючи нічого? Батько ходив у колгосп, працював, можна сказати, задаремне, за один мішок зерна. І я з 12 років мусив працювати в колгоспі, косив, скиртував, виконував усю роботу нарівні з дорослими чоловіками. Відслужив в армії три роки, повернувся, став шоферувати. Спочатку працював у сільпо, вісім років від’їздив, вдома бував, як гість, адже нерідко і посеред ночі доводилось їхати, і бездоріжжя вимотувало сили. Потім шоферував у радгоспі. А на пенсію пішов, будучи водієм пожежної машини. Стаж роботи у мене великий, а пенсії отримую 88 гривень. Зрівняли з тими, що працювали зовсім мало, а хто й ніяк. Сили уже не ті, дається взнаки пережите. Тому я дуже підтримую ідею, щоб люди, які належать до покоління дітей війни, мали статус учасників війни. Вони заслужили на старості літ на увагу з боку держави. Йосип ЛАГОДЮК. с. Річиця Ратнівського району.
Пригадалось мені, як у 1995 році я довідалась, що ті, хто залишився сиротами під час війни, будуть мати статус ветерана війни. Написала в архів, розповіла про те, що в 1942 році пропали безвісти батьки. Нас із сестрою доглядала бабуся. Де поховані батьки — не знаю, відомо тільки, що загинули вони у селі Воротнів Луцького району. Я народилася в 1937 році, сестра — 1941-ому, тому ми не могли пам’ятати всього. Але з архіву прийшла відповідь, що документів там ніяких немає. Так нічого і не вдалось добитись. Тепер знову прочитала, що нас закликають об’єднуватись, щоб вимагати статусу учасників війни. Звернулася до сільського голови, щоб він склав список односельчан, народжених у період з 1933 по 1945 рік. Він відповів, що треба сидіти півдня над таким списком. Отак ми на Президента нарікаємо, а самі на місці не можемо знайти правди. Люди кажуть, що нічого з тієї затії не буде. Я б уже і сама якось, незважаючи на хвороби, склала такий список, а от до Луцька не поїду, бо нема грошей, а потрібно ще на зиму вугілля купити. Мирослава ПАРІЙ. с. Будятичі, Іваничівський район.
Схиляю голову перед вами, що порушили таке важливе для старих людей питання. Я, Грикула (Солованюк) Катерина, народилася у 1936 році в Луцьку. Під час війни маленькою разом з батьками пережила і жах бомбардування, бачила і чула про розстріл в Луцькій тюрмі, знищення євреїв, бачила спалене село Черничі, трагедію Кічкарівки. Не роздягалися, жили, як у пеклі. Вдалося вціліти. Після війни теж жилось тяжко. Люди мого покоління чесно працювали. А яка наша старість? Хто нас тепер бачить і хто з нами рахується? Катерина СОЛОВАНЮК. м. Луцьк.
Вирішила написати вам, поділитись спогадами. Я родом з Полтавщини. Народилася у 1937 році, але добре пам’ятаю все, що довелось пережити. У 1943 році, коли німці підійшли до Дніпра, забрали на фронт усіх чоловіків з нашого села. А через десять днів ми отримали похоронку на тата. Брат теж воював на фронті, старшу сестру забрали в Німеччину. Зовсім маленькою ходила з мамою збирати колоски, копати картоплю. У 1946—1947 роках пережили страшний голод. Важко розповісти, що пережило, що перетерпіло наше покоління. І було б справедливо, щоб на старості літ про нас не забули. Я усім серцем хотіла б допомогти у справі, за яку взявся Ростислав Чапюк. От тільки не знаю, до кого звертатися, хто має організувати таку спілку дітей війни, яка вимагатиме від парламенту надання нам статусу учасників війни. Ніна БОРТНІК. с. Куликовичі Маневицького району.
Від редакції.В області створена ініціативна група з формування обласної, районних, міських і сільських громадських організацій “Діти війни”. Однак, як бачимо з листів, на місцях літнім людям нелегко зорганізуватися. Стають на заваді хвороби, непоінформованість, брак досвіду. Саме тому допомогу цим людям мали б надавати працівники сільських рад, молодше покоління сільських громад.
