Девіз — читайте “Кобзаря”, там є найбільші скарби українського народу — був і є для мене найвищим законом і совістю. Шевченко був моїм дороговказом, учителем і спасителем на всіх перехрестях довгого і многотрудного життя. І коли я повернувся з колимського пекла, де і там “Кобзар” дивним чином врятував мене від загибелі, то почав збирати шевченкіану...
Девіз — читайте “Кобзаря”, там є найбільші скарби українського народу — був і є для мене найвищим законом і совістю. Шевченко був моїм дороговказом, учителем і спасителем на всіх перехрестях довгого і многотрудного життя. І коли я повернувся з колимського пекла, де і там “Кобзар” дивним чином врятував мене від загибелі, то почав збирати шевченкіану. Хоч тоді я і сам вповні не знав сили й могутності геніального світоча українського слова. Я повсякчас у важкий період геноциду-русифікації України заходив у кімнату зібраних мною “Кобзарів” і сам до себе мовив: “Шевченків куточку, я завжди з тобою, тут спочиваю серцем і душею!”. Чи міг я думати-гадати, що мій цей, здавалося б, нікому не помітний Шевченків куточок стане відомим по всій Україні й далеко поза її межами як Світлиця-музей “Кобзаря”, який відвідує багато учнів, студентів зі шкіл та вузів області. Зокрема, тільки з Луцька у світлиці побували учні гімназій №№4, 14, 18, працівники обласної бібліотеки для дітей, учні музичної школи №1, педагогічний колектив та учні ПТУ №6, учні загальноосвітніх шкіл №№15, 17, 20, вчителі школи №24, учні Волинського обласного ліцею-інтернату. Довелося приймати гостей із Луцького району, Білостока, Воютина, Веселого, Забороля, Підгайців, Піддубців, Торчина, Усіч. Знайшли дорогу до світлиці й учні Затурцівської середньої школи Локачинського району, села Городині Рожищенського району, села Галичани Горохівського району. Були і земляки Івана Франка, учні Добрівлянської середньої школи, що на Дрогобиччині Львівської області. Були також школярі із далекої Полтави, серця Великої України. Не можу не згадати й несподіваного гостя, який прибув у супроводі викладача Волинського університету імені Лесі Українки у листопаді минулого року. Це професор Хоккайдського університету із Японії Етсуо Йошино. Наша розмова тривала впродовж п’яти годин. Не оминули Шевченкової світлиці й президент УНР в екзилі Микола Плав’юк та його заступник Павло Дорожинський, голова партії “Собор”, депутат Верховної Ради Анатолій Матвієнко, його заступник, також депутат Верховної Ради письменник Володимир Шовкошитний, правнучка Тараса Шевченка по брату Микиті Ольга Шарапа, директор музею “Кобзар” в м. Черкасах, професор Києво-Могилянської академії Зоя Хижняк та багато інших добрих людей, щирих патріотів України. Та найбільшим моїм щастям є відвідини моїх друзів-побратимів і подруг з далекого зарубіжжя — Зінаїди Вовк і Наталі Тиравської з Австралії, Михайла і Надії Каркоців, Лариси Поліщук (моя хрещена доня) з США, Андрія Славича й Ореста Скибінського з Канади, Йосипа Диля і Григорія Філіпчука з Англії. Були гості й з Франції, Німеччини. Їхня підтримка, моральна і матеріальна, тримає мене на світі. Завдяки їм мені вдалось видати чотири книжки спогадів — “Кобзар у моєму житті”, “Крізь бурі лихоліть”, “Під мурами Луцької тюрми”, “Пекло Колими”. Микола КУДЕЛЯ, лауреат премії фонду Тараса Шевченка.
