Йдемо до Європи по... сало, а не з ним... - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.54 € 27.10
Йдемо до Європи по... сало, а не з ним...

Ще трішки — і навіть у карикатурах українців уже не зображатимуть салоїдами.

Карикатура anekdot.kozaku.in.ua.

Йдемо до Європи по... сало, а не з ним...

Чим переймалася і з чого дивувалася цього тижня редактор відділу соціального захисту «Газети Волинь» Євгенія СОМОВА

…знайти доглядальницю для хворого — ​неабияка проблема 
Всі ми ходимо під Богом. Сьогодні ти здоровий і щасливий, а завтра — ​хворий. А якщо ще й одинокий і бідний та, не доведи Господи, безпомічний? Подібне може трапитися з кожним. Саме тоді гостро постає питання догляду за хворим. Особливо, коли робити це нікому, бо ж усі працюють. Доводиться шукати доглядальницю. А знайти її непросто. 

— По роботі треба було поїхати до Києва, — ​розповідала лучанка пані Олена. — ​А вдома — ​мама після інсульту. Хотіла відмовитися від поїздки, бо ж немає на кого її залишити. На сусідів мала надія. Ще день-два могли б пригледіти. А на більше не погодилися б. Щоб у мене не було проблем на роботі, мама стала вмовляти: «Їдь, я сама буду якось справлятися, тільки знайди мені жінку, яка б допомагала — ​зготувала їжу, нагадала, коли приймати ліки». Взялася шукати через соцмережі, оголошення в газетах. Виявилося, що в Луцьку легше знайти няню для дитини, ніж для хворої жінки. Допомогли колеги. Познайомили з молодицею, котра погодилася посидіти з мамою за помірну плату.

У пошуку доглядальниці і пані Марія з Гіркої Полонки, що поблизу Луцька. Правда, у неї дещо інша ситуація. Має сина, який уже тривалий час живе за кордоном. Тож мама-пенсіонерка, котра ледве пересувається по кімнаті, залишилася сама. Поки могла, давала собі раду, а тепер потребує сторонньої допомоги.

Із проблемою ознайомила директора Луцького міського територіального центру соціального обслуговування Галину Шатецьку. З’ясувалося, що люди, котрі, як і пані Марія, не здатні себе обслуговувати, можуть звернутися до органів соціального захисту за місцем проживання або в територіальний центр свого району чи міста й укласти договір на опіку. Соціальний працівник, якого закріплять за ними, двічі на тиждень приходитиме і допомагатиме по господарству: прибере в кімнаті, зготує їжу, піде на ринок чи в аптеку… Але перебування з хворим упродовж доби, проведення медичних маніпуляцій у його обов’язки не входить. 

До речі, послуги соціального працівника для людини, яка не має рідних, безкоштовні. Якщо ж вони є, але через певні обставини не можуть доглядати за хворим, доведеться платити. Ще один варіант — ​знайти доглядальницю самостійно. Але, як уже говорилося, зробити це непросто, оскільки у Луцьку немає приватних фірм, які б надавали таку послугу. Втім, навіть якби й були, то плата за неї була б чимала. Доглядати хвору людину, особливо лежачу, — ​нелегка справа. Тож ніхто не хоче цим займатися. Наші жінки вважають за краще їхати в Італію, Німеччину, де за догляд стариків платять значно більше, ніж в Україні. Там їхні послуги користуються неабияким попитом, бо ж одиноких людей похилого віку багато. Нація старіє. Подібна ситуація і в нас. Молодь, люди середніх літ виїжджають на заробітки за кордон. І якщо нічого не зміниться, не запрацює економіка, то в державі невдовзі залишаться старенькі, яких нікому буде доглядати.

…тим, що ми завозитимемо свинину з-за кордону
Дивилася на новорічну листівку із симпатичною свинкою і згадувала анекдот. Українець перетинає митницю. Його запитують:

Наркотики є?

Так, — ​відповідає і відкриває сумку.

Але це ж сало, — ​дивується митник.

Для вас сало, а для мене наркотик.

Анекдот анекдотом, але в ньому таки чітко підмічено суть української натури. Що б хто не говорив, а ми любимо сало. Воно ж і смачне, і поживне. Поїси його зранку — ​і обідати не захочеш. Недаремне ж колись косарі, які витрачали чимало енергії, брали в поле хліб і шмат сала. Поїдять, зап’ють водою — ​і косять до вечора.

Сало всупереч твердженням декотрих медиків корисне усім. Звісно, якщо не переїдати і споживати в міру. Його недаремно називають стратегічним продуктом. Є воно — ​з голоду не помреш. На жаль, ситуація нині не на користь цього продукту. Виробництво його щороку зменшується. Ця тенденція спостерігається й на Волині. Так, якщо у 2017 році поголів’я свиней становило 325 тисяч голів, то в 2018-му — ​294.

Якщо у 2017 році поголів’я свиней становило 325 тисяч голів, то в 2018-му — ​294.

Сало в Україні стає дефіцитом, хоча це й парадоксально. У нас же є всі можливості для його виробництва. Брак продукту компенсується імпортом. Торік Україна завезла з-за кордону у п’ять разів більше свинини, ніж у 2017-му. Наші селяни не хочуть вирощувати свиней, бо це невигідно. Прибуток ледве покриває витрати. І вже нині у багатьох обійстях тримають максимум одну-дві свині. Лише для себе. Фермери теж не ризикують розширити виробництво, хоча свинарство — ​галузь скороспіла, якщо застосовувати імпортні технології вирощування тварин. Але їм та одноосібникам не до них. Вони не мають на це ні коштів, ні належної державної підтримки. Багатьом із них вона не повернула компенсації ще й досі за втрати внаслідок африканської чуми свиней. На скорочення виробництва продукції ринок відреагував зростанням цін. У Луцьку сало вже коштує понад 70 гривень за кілограм.

«Сало — ​ти ж моє рідне сало, тебе ж завжди буває мало!» — ​співає наш «юний орел» Михайло Поплавський. Україна могла б себе забезпечувати ним, ще й із сусідами ділитися, але, на жаль, не вдається. Тож йдемо до Європи за салом, а не з ним. 

…яка це проблема — знайти кваліфікованого слюсаря, зварника, сантехніка...
— Моя Оля шукає роботу, — ​чую від мами — ​випускниці історичного факультету. Причім уже не вперше. Жінка бідкається, що всі місця в школах Луцька і прилеглих до нього селах зайняті пенсіонерами. Слухаю нарікання і згадую сказане на одній з прес-конференцій директором Волинського обласного центру зайнятості Романом Романюком: «Якщо людина хоче працювати, то роботу знайде».

Щороку в базі даних служб зайнятості області збільшується кількість вакансій. У 2018-му, скажімо, про потреби в кадрах заявили на 20% більше роботодавців, як у 2017-му. Але вони готові брати переважно людей робітничих спеціальностей. Саме їх потребує ринок праці. А більшість із тих, хто звертається до Центрів зайнятості — ​безробітні з вищою освітою. Тож вакансії нерідко складно заповнити. Трапляється, що за одного випускника професійно-технічного навчального закладу, скажімо, токаря, конкурує кілька роботодавців. І дисбаланс між попитом і пропозицією робочих рук у розрізі професій поглиблюється.

На Волині 19 професійно-технічних навчальних закладів і ще три, які є у структурі вишів, готують спеціалістів робітничих професій, сфери обслуговування. Але знайти кваліфікованого фрезерувальника, електрогазозварника, слюсаря — ​проблема з проблем. Роботодавці вже готові вчити випускників навчальних закладів на виробництві, були б охочі. Але таких небагато. Отримавши диплом, молодь їде працювати за кордон, бо там платять у рази більше.

Проблема дефіциту робітничих професій в останні роки загострилася. Тим часом в Україні щороку закривається більше сотні професійно-технічних навчальних закладів, бо охочих учитися стає менше. Молодь іде у виші. Їй ще з юних літ прищеплюють думку, що працювати на заводі непрестижно, що робітник — ​людина другого сорту. А в університети, академії, інститути беруть усіх. Навіть тих, у кого невисокий рівень знань, бо ж за них платять батьки.

Фахівці служб зайнятості, з якими доводилось розмовляти, у дефіциті робітничих професій звинувачують працедавців і систему освіти. Але якщо це питання пустити на самоплив, то невдовзі нам доведеться запрошувати на робітничі професії китайців, в’єтнамців. Утім, якщо подивитись на проблему з іншого боку, то нестача рук стимулюватиме роботодавців підвищувати зарплату своїм працівникам.