«Найважче на війні – ​втрачати побратимів…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.29 € 30.58
«Найважче на війні – ​втрачати побратимів…»

Фото Людмили ВЛАСЮК.

«Найважче на війні – ​втрачати побратимів…»

Сергієві Басу (на фото) з Прилісного, що на Маневиччині, запам’яталося багато фронтових епізодів: як виїжджали на напружені бойові завдання, як годинами чергували на блокпостах, як відвойовували окуповані території. Та найболючіше — прощатися з друзями…

Неможливо забути прапор, який бачиш на звільненій території

Не можна йти на війну з автоматом у руках і думати про школу чи інше місце, де ти раніше працював. Так само важко проводити урок у класі, якщо ти лише вчора сидів в окопі. Щоб усе забути, потрібен час. Так кажуть і психологи.

— Страх на війні є постійно, особливо під час обстрілу. Не зникає він і тут, якщо не знаєш, з чого почати, — ​розповідає Сергій.
Сергій Бас — ​інженер охорони та захисту лісу Городоцького лісгоспу. Після першої хвилі мобілізації, поранення та тривалої реабілітації нарешті отримав хорошу роботу. Це стало для чоловіка своєрідною терапією. За плечима «атовця» — ​пекельне літо 2014-го на Донбасі.

— Я не ховався від призову, хоча й не йшов добровольцем, — ​продовжує колишній боєць. — ​Ми були впевнені, що війна не надовго і все скоро закінчиться. Завдяки волонтерам мали нормальний одяг, але зброя була абияка: старі автомати та зламані БТРи. Спочатку були у Володимирі, Рівному на полігонах. 9 травня виїхали на Схід, куди саме — ​ніхто не знав. Зупинились у Чапліно Дніпропетровської області, а звідти колонами рушили на блокпости. І буквально через деякий час наших хлопців розстріляли під Волновахою. Після цього частина роти залишилася, а решту відправили на полігон до Миколаєва. Звідти нас знову розділили по блокпостах. Потрапили до села Олександрівка. Там було порівняно тихо. Потім нас змінили, і ми поїхали в бік Андріївки, де нас вперше прицільно обстріляли. Тільки ми змінили позиції, через години дві полетіли «гради». Почалася паніка, ховалися де могли. Опівночі знову обстріл, били саме туди, де ми стояли.

Згодом були Мар’їнка, яку звільняли блокпост біля Маріуполя. Сергій каже, що не раз траплялося так, що хлопці дотримувалися всіх інструкцій, але все одно гинули.

«У колоні йдемо крок у крок. Коли боєць перед вами зупиняється — ​все повторюєте за ним», — ​так вчили військової дисципліни на фронті. Все — як у фільмах. Тільки тут це реальна операція зі звільнення української землі. І коли бійці по рації чули: «Повертаємося», то від адреналіну закипала кров і хлопці прикладали до лоба холодну землю. А потім усміхалися, наче діти, яким дали цукерки. У Сергія ще й досі перед очима — ​жовто-блакитний прапор на випаленій вогнем землі. Неможливо забути український стяг, який ти бачив на звільненій території.

В умовах, у яких перебували хлопці, дуже важко залишатись такими, як раніше. На їхніх очах коїлися жахливі речі, вони нещадно впливали на психіку. Тому після повернення додому їм важко.

«Навіть коли на тебе три-чотири години підряд сиплють «гради»,  маєш не зламатись»

— Ми стояли на блокпосту і не раз спілкувалися з місцевими, — ​говорить військовослужбовець. — ​Деякі приходили, сварилися. Звинувачували в тому, що ми сюди приїхали. Було чимало й таких, які підтримували, приносили їжу та воду. А ще ми бачили, як із Росії йшли колони КамАЗів із бойовиками, доповідали про це, а у відповідь чули: «Продовжуйте спостерігати». Ми спочатку пропускали ворога на дислокації, а коли він підходив зовсім близько, починали воювати. Території просто здавали. 24 серпня мені прийшла «есемеска» від мого сусіда, який теж служив у Луганській області. Він написав: «Малий, почалася справжня війна». Передати, що ми всі відчували, важко. Коли на тебе сиплють три-чотири години підряд то «гради», то САУ, мозок плавиться від думок. І ти вже не віриш, що зможеш вийти живим, тому тут головне — ​не зламатися.

Коли Сергій розповідає про ті часи, то дивиться в одну точку. Зі всього видно: ​згадувати той період йому важко й досі. Часом він усміхається. Часто відводить очі кудись у підлогу, а потім на видиху каже: «Побратим загинув коло мене… Саша Деркач із Довжиці Маневицького району. Ми їхали вже у відпустку, як по нас почали стріляти. Маневруючи, наїхали на протитанкову міну і підірвалися. Серед наших було троє 200-х і восьмеро 300-х. Я отримав поранення, обгоріли руки, обличчя. На деякий час знепритомнів. Розплющив очі: все горить. Якось вискочив зі своєї машини і бачу в соняшниках поранених наших двох водіїв… Ще раніше мені снилося, що ми із Сашею йдемо в якомусь тунелі. Я вийшов, він — ​ні… Нас відвезли в Оленівку, обробили рани, а потім на вертольоті доставили у польовий госпіталь у Запорізьку область. Звідти у Дніпропетровськ, у лікарню імені Мечникова, далі — ​в опіковий центр. Згодом ще лікувався у Кривому Розі.

В умовах, у яких перебували хлопці, дуже важко залишатись такими, як раніше. На їхніх очах коїлися жахливі речі, вони нещадно впливали на психіку. Тому після повернення додому їм важко. Через суспільство і його ставлення до них. Інколи люди, що оточують нас, ранять болючіше за кулю. І щемить серце, бо ж руїна скрізь: на Сході — ​розбомблені міста і села, а тут — ​понівечені душі. Оте «розстріляне літо» ще приходить у Сергієві сни. Це те, що не вдається забути навіть після повернення на мирну землю.