Минає 70 років трудовому почину, що отримав назву „ стаханівський». Олексій Стаханов, втім, як і М. Ізотов, О. Бусигін, М. Кривоніс, П. Ангеліна, М. Демченко,— нині вже забуті герої другої п’ятирічки в СРСР...
Минає 70 років трудовому почину, що отримав назву „ стаханівський». Олексій Стаханов, втім, як і М. Ізотов, О. Бусигін, М. Кривоніс, П. Ангеліна, М. Демченко,— нині вже забуті герої другої п’ятирічки в СРСР. Ця п’ятирічка увійшла в історію як небаченим трудовим ентузіазмом мас, величними результатами колективної праці мільйонів радянських „мурашок» у будівництві „мурашника» — фундаменту соціалізму, так і маніяцьким розгулом сталінської сваволі, що призвела до апофеозу нечуваного терору.
Ольга КОЖЕМЯКІНА, викладач Волинського державного училища культури і мистецтв
Коли зі студентами вивчаємо тему „СРСР в 20—30-і роки ХХ століття», вони, буває, дивуються: чому тодішнє пролетарське населення країни, знаючи про репресії, втрачаючи під жорнами інквізиції кавказького монстра своїх рідних, друзів, мешкаючи в жахливих житлових умовах, отримуючи мізерну зарплатню, недоїдаючи, часто-густо не маючи елементарних побутових речей (з 1929 по 1935 роки діяла карткова система на продовольчі та промислові товари), показували все більше і більше прикладів масового трудового героїзму? Невже всі настільки були запаморочені сталінською пропагандою? Невже того ж О. Стаханова насправді було перетворено на „ зомбі « - і він у ніч на 31 серпня 1935 року поспішив у забій шахти, щоб, клято відпрацювавши зміну, вранці з гордістю заявити про встановлення трудового рекорду - видачу з лави за 5 годин 45 хвилин 102 тонн „чорного золота»?! Перші промені сонця визолочували краплини поту на чорному від вугільного пилу обличчі героя, який, хвилюючись від бурхливих оплесків друзів, зніяковіло і втомлено посміхався білозубою посмішкою. Разом зі Стахановим, що всю ніч майже не випускав з рук відбійного молотка, працювали кріпильники Щеголєв та Калінін (тривалий час їх імена були свідомо забуті в СРСР ), а також парторг шахти, власне ініціатор почину Костянтин Петров, що особисто допомагав відгортати нарубане вугілля і водночас протоколював хід експерименту. Отже, була бригада, а почин назвали іменем одного, хай і найголовнішого її члена. Олексій Стаханов розповідав про цю історичну ніч: „ Молоток грав у руках, глибоко врізаючись у пласт і відвалюючи брили вугілля. Новим у моїй роботі був розподіл праці: я майже повні шість годин рубав, а двоє кріпильників за мною укріплювали. Це вирішило успіх. Норма була перевершена у 14 разів!.. Наш рух був підготовлений усією попередньою роботою партії по розвитку соціалістичного змагання і являв собою його новий етап”. Сонце все вище здіймалося над Кадіївкою, а ім’я Стаханова вже піднялося на-гора, далі — облетіло країну, перетнуло кордони. Фото 30-літнього шахтаря з Донбасу обійшло сторінки світової преси. Університет Лінкольна ( США ) просив його фотографію, щоб „приєднати її до світлин з автографами і оригіналами листів великих людей нашого і минулого століть». Олексія Стаханова за кордоном вважали національним героєм Радянського Союзу, хоча Зірку Героя соціалістичної праці він отримає лише на схилі літ. Його ім’я стало крилатим. Тисячі людей, що трудилися в різних галузях народного господарства, вважали за честь називатися стаханівцями. І не лише у ті далекі 30-і роки. Моя мама, яка одразу після визволення Луцька від німецько-фашистських загарбників стала працювати в артілі, а пізніше — на швейній фабриці, була стаханівкою в 60—80-і роки, про що свідчать два ордени, багато інших нагород та відзнак. Вона і досі, у свої „за 70», — стаханівка, бо за яку роботу не візьметься — чи то сапання картоплі, чи праця на суботнику у дворі багатоповерхівки — все виконує швидко і, головне, якісно! Такими стаханівцями є, напевно, всі представники старшого покоління. Інакше працювати вони не вміють, не можуть. В молодості, як і переважна більшість їх однолітків, вони жили роботою. Перебуваючи в жорстоких умовах тоталітарного режиму, вони мріяли про обіцяне вождями світле майбутнє — якщо не своє, то дітей, онуків. І, надриваючи жили, гарували заради його наближення. Ким вони були — „гвинтиками» системи чи людьми, що дійсно повірили в ленінське: „пам’ятайте, що ви самі тепер керуєте державою...», а раз так, то потрібне нове ставлення до праці, нова дисципліна, ентузіазм? І вони ставали ударниками, учасниками „стаханівських вахт», членами бригад комуністичної праці... Хоча деяка (найсвідоміша?) частина людності вже з перших років червонозоряної влади не піддалася на спокусливі обіцянки захмарного комуністичного раю. І в роки сталінської „зими», і у часи хрущовської „відлиги», і в „золоті брежнєвські десятиріччя» над задурманеним марксистсько-ленінською ідеологією суспільством, мов прапор, вивищувалися особи, що гуртували до бою лави незгідних. Та про цих героїв — окрема розмова. ...В кінці 50-их років Олексій Стаханов вже був помічником головного інженера шахтоуправління. На жаль, він не пройшов випробовування славою: наприкінці життя не був тим ідолом-шахтарем, якому сам Йосиф Віссаріонович робив особисті подарунки і запрошував на спільні вечері. Олексій Григорович „зламався», можливо, і від усвідомлення того, що тоді, в середині 30-их, країні був потрібний кумир-трудівник — і з нього, хлопця з придатними анкетними даними, „виліпили» героя, свідомо забувши тих, хто в ту серпневу ніч також творив у забої почин разом зі Стахановим. Витиснувши із стаханівського рекорду, стаханівського руху все, що тодішня пропаганда вважала за потрібне, самого Стаханова система до кінця 50-их років просто викреслила з пам’яті. Правда, коли він був необхідний як символ довоєнної епохи, його знаходили, підліковували (колишній шахтар страждав алкоголізмом), пристойно одягали і везли до столиці на черговий форум, де з трибуни він зачитував підготовлений для нього папірець з „промовою». До речі, щоб не розучився читати, Стаханову за вказівкою ЦК і за рахунок партійних коштів передплачували декілька примірників газет... Помер невиліковно хворий, деградований, усіма забутий колишній герой другої п’ятирічки у 1977 році. Гірко? Так. Гірко й боляче також і за тих стареньких, спрацьованих, вбраних у „гуманітарку» колишніх стаханівців — „мурашок» тодішньої доби, які і досі в поті чола трудяться ударними методами на городах, біля плити, коло онуків і з ностальгією згадують „Союз нерушимий», так і не бажаючи усвідомити, що їх нагло експлуатувала їхня „найрідніша» партія, влада. Вони й досі не хочуть зрозуміти, що ідеали, до яких вони прагнули, заради яких трудилися — міраж. Але цей факт не повинен принижувати значення цих людей в нашому житті! Розуміння досвіду ХХ століття, незашорене прочитання усіх його сторінок, данина поваги героям, у тому числі Стаханову, і простим трударям минулих десятиліть — одна з умов вірного осмислення усієї нашої непростої історії.
