Перша «Міс України на візку» Руслана Фарина: «Донька — ​моя найбільша мрія, мої ноги, мої крила» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.39 € 29.52
Перша «Міс України на візку» Руслана Фарина: «Донька — ​моя найбільша мрія, мої ноги, мої крила»

Доня і мама – дві найрідніші душі.

Фото: Олександра ДУРМАНЕНКА.

Перша «Міс України на візку» Руслана Фарина: «Донька — ​моя найбільша мрія, мої ноги, мої крила»

«І в інвалідній колясці життя може бути повноцінним», — ​так каже сьогодні вона. А до цього переконання Руслана дійшла після того, як у 1996 році взяла участь у конкурсі «Міс України на візку» і здобула корону. Це був, як висловилася наша героїня, її перший вихід у світ, що перетворив замкнуту дівчину, котра не бачила смислу життя, на творчу особистість

Макіяж жінка робить не для когось, а для себе, перш за все.

«Це мамина заслуга, що я поїхала до Києва»

Про Руслану Фарину із села Фаринки Камінь–Каширського району наша газета розповідала — ​і тоді, коли про неї, переможницю конкурсу, заговорила вся Україна, і тоді, як вона стала мамою, — ​на світ з’явилася її донька Настя. Але з того часу спливли літа. Дочці уже шістнадцять, школу закінчує. І сама Руслана тепер — ​зріла жінка, яка по–особливому цінує все, що було в її житті і ще буде…

Ми заходимо в хату, де нас уже чекає наша героїня — ​«через вікно побачила, що вже приїхали». Жінка — ​у візку, що став її ногами. Але… з макіяжем. Зауваживши це, не втримуюся і цікавлюся: мовляв, сьогодні, знаючи, що будуть люди з газети, навели марафет, чи це вже… Моє запитання Руслана продовжує своєю відповіддю:

— Це вже звичка. І, до речі, з’явилася вона ще до конкурсу. Дівчата–подруги йшли на дискотеку і навідувалися до мене — ​я їм макіяж робила. Як мама моя казала, це вже треба, аби була дуже хвора, щоб забула про косметику.

Про неньку, уже, на жаль, покійну («три роки тому її забрала страшна недуга»), Руслана згадає ще не раз. Бо то саме завдяки їй вона потрапила на конкурс. Мама почула по телевізору, що йде набір дівчат, і вмовила подати заявку.

Корону «Міс Україна на візку», подарунки від спонсорів — ​інвалідний візок, музичний центр, фотоапарат — ​Руслана одержувала у столичному нічному клубі «Голлівуд», де проходив фінал. Тоді їй було 22 роки. До речі, їхала до Києва зі своїми вишивками, які мала представити на творчому конкурсі. А сталося так, що змагалася ще й у вокалі. Хтось із дівчат, таких же учасниць, як вона, почув, який у неї голос, і підказав організаторам про цей талант. Прослухали її, схвалили. Уроки вокалу давала учасниця тріо «Либідь» Лідія Михайленко.

Непросте життя пройдено, але цікаве...

«Я ж після 4–го класу покинула школу — ​не бачила в навчанні жодного смислу»

Руслана не раз повторювала, що саме конкурс «Міс України» став не просто першим виходом у світ, — ​він розділив її життя на «до» і «після».

— Приїхала додому, — ​розповідає наша героїня, — ​і насамперед екстерном закінчила школу–дев’ятирічку, адже в мене було тільки чотири класи. Я ж свого часу більше не захотіла навчатися — ​не бачила в цьому смислу: все одно у візочку сиджу в хаті, то нащо мені та освіта? А вже після цього вступила у Тульчинське училище культури, що на Вінниччині. Я побачила, що життя може бути повноцінним навіть у візочку. Думаю зараз: добре, що потрапила на конкурс у 22, а не в 40, бо це ж стільки б втратила!

Загалом шість років Руслана жила у Тульчині, коли вчилася, потім — ​у Києві. Це був, як вона каже, новий, дуже цікавий період у її житті. Перш у складі невеликої команди під керівництвом організатора конкурсу «Міс України» об’їздила з концертами нашу країну, потім побувала і в Європі. Виконувала українські народні пісні, які для неї підібрала Лідія Михайленко.

На одному з концертів Руслана в костюмі від дизайнера Роксолани Богуцької.

На відео почули, як Руслана співає, подивувавшись, наскільки голос схожий до голосу Ніни Матвієнко.

— Настя моя повернула мене додому, — ​каже жінка. — ​Завагітнівши, я вже собі розпланувала, що після народження дитини, буду працювати у Вінниці — ​у будинку для престарілих знайшлася вакансія за моєю спеціальністю — ​культорганізатора. Там і житло пропонували. Одне слово, у Фаринки навіть не збиралася. Але коли мама дізналася, що чекаю дитину, то наполягла на тому, щоб я вернулася додому. Вона злякалася за моє здоров’я, за те, як перенесу вагітність. А ще переживала, що сама не справлюся з малечею. І я повернулася. Як виявилося — ​назавжди.

Руслана пригадує, як далася їй Настя. Коли лікарі дізналися, що вона вагітна, то в один голос заявили: треба робити аборт. На її здивоване: «Чому?» відповіли, що їй у зв’язку зі станом здоров’я треба мати дозвіл, який би засвідчив, що може народжувати. З цього приводу жінка каже:

— І тоді я їм теж заявила: як на аборт, то ви мене без будь–якого дозволу посилаєте, а те, що хочу стати мамою, має якийсь папірець вирішувати…

Мене лякали: дитина може мати такі ж, як у мене, проблеми зі здоров’ям. Але ж я знала, що не ходжу не через генетичну хворобу, — ​це наслідок родової травми. Слава Богу, все закінчилося благополучно. Я стала щасливою мамою.

Їдучи на конкурс, Руслана і не мріяла про перемогу — тим більшою була радість, коли їй вручили корону «Міс України на візку».

«Не тримаю зла на Андрія — ​завдяки йому маю свою Настусю»

Про народження доньки жінка говорить, як про найважливішу подію, з якою не може зрівнятися й участь у конкурсі, який приніс їй корону переможниці.

— Це була найбільша мрія мого життя. І вона збулася… Настя — ​це тепер мої ноги, мої крила!

Розумію, що то дуже делікатне питання, та все ж знаходжу привід, щоб запитати про батька доньки: хто він, де він?

— Андрій — ​з Києва, — ​розповідає Руслана. — ​Ми познайомилися з ним, коли я працювала адміністратором у приватному фонді інвалідів. У нас був бурхливий роман. Ще після народження Насті років вісім ми спілкувалися. Він приїжджав у Фаринки. А потім наші шляхи розійшлися. Чесно, я не думала про заміжжя, про те, щоб у мене був чоловік. Знаючи свій стан, розуміла, чим усе може закінчитися.

При такій «установці» жінка, як зараз сама каже, на свого Андрія і не тримає зла. Вона говорить:

— Не маю образи на цього чоловіка. У кожного свій вибір. Я зробила свій… Андрієві вдячна за доцю, бо якби не він, то в мене не було б такої доброї дочки, яку кожній жінці мати — ​за щастя.

Дівчина закінчує цього року одинадцятий клас, готується до ЗНО. Руслана хоче, щоб Настя далі пішла вчитися.

— Якщо я у візку використала свої життєві шанси на всі сто відсотків, — ​зауважує жінка, — ​то тим більше в неї має бути своє гарне життя. Тримати її біля себе не збираюся.

А ось саму Руслану донька «прив’язала» до Фаринок. До її народження вона рік могла не з’являтися вдома — ​у роз’їздах була, а потім усе змінилося.

Хоч час від часу, — ​каже жінка, — ​відгукуюся на пропозиції, коли запрошують узяти участь в якомусь заході. Це ж можливість і людей побачити, і підзаробити до пенсії.

Ось і виросла Настя, в цьому році вже школу закінчує...

«Швейцарський годинник — ​від Леоніда Кучми, бандура — ​від Віктора Ющенка»

Після смерті матері Руслана з дочкою живуть удвох. А років два тому забрали до себе дідуся, який мешкав у своїй хатині, що стоїть на цьому ж обійсті. Сталося так, що після смерті дочки (Русланиної матері) та дружини, яка пішла із життя невдовзі, його розбив параліч. Тож і таке ще випробування випало Руслані. Зразу, як вона каже, були з Настею у розпачі, бо дідусь не піднімався з ліжка. Тепер уже легше — ​він пересувається по хаті у візочку.

Наша героїня сьогодні має «вікно у світ», яким для неї став інтернет. Завдяки соціальним мережам вона спілкується з багатьма друзями.

— А ще завдяки інтернету, — ​розповідає Руслана, — ​маю замовників на свої картини, рушники, які вишиваю бісером. Торік чимало робіт продала. Захмарних цін не ставлю — ​аби вернути вартість матеріалу і трохи виручити за свою працю.

Роботи, вишиті бісером, вдома не залежуються.

Вишивки ми побачили лише на знімках, бо вдома вони не затримуються. На відео почули, як Руслана співає, подивувавшись, наскільки голос схожий до голосу Ніни Матвієнко. А нам ще б хотілося побачити якісь речі, пов’язані з конкурсом «Міс України на візку». Запитуємо про корону — ​вона, на жаль, не вдома: організатори конкурсу залишили в себе. З’ясовується, що є пам’ятний подарунок від тодішнього Президента Леоніда Кучми — ​годинник. Але він у Києві: батарейки треба замінити, а у Фаринках чи навіть Камені–Каширському за це ніхто не взявся, бо годинник не з дешевих — ​швейцарський. І все–таки ми допиталися про екслюзивну річ — ​бандуру, яку Руслана одержала від Віктора Ющенка в час його прем’єрства. Жінка розповіла:

— У Києві була зустріч, на котру запросили організаторів Фонду інвалідів. І я, ще будучи студенткою, співала там. Віктору Андрійовичу сподобалось. І за якийсь час він передав подарунок.

Подарунок від Віктора Ющенка.

Руслана давно вже не грає. Але для знімка взяла інструмент і пальці, як колись, торкнулися струн. По правді, перед поїздкою у Фаринки була думка: чи ж вдасться розмова — ​чи захоче жінка говорити відверто про прожите і пережите? Побоювання виявилися даремними. Перед нами була людина, у якій, незважаючи на непросту долю, надзвичайно багато позитиву й оптимізму. Ще б усім його стільки!

Руслана з трепетом бере інструмент, на якому любила грати.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.