«Не в центрі села і не на початку наша хата, а знають її за океанами…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.79 € 27.28
«Не в центрі села і не на початку наша хата, а знають її за океанами…»

«Дай моїм батькам і в цьому році зірвати всі листки з настінного календаря» (з молитви).

Фото Лариси ЗАНЮК.

«Не в центрі села і не на початку наша хата, а знають її за океанами…»

Сила духу Махонюків зрівняється хіба з міццю 500–літнього оваднівського дуба

Зізнаюся, в оселі Надії та Петра Махонюків із Овадного Володимир–Волинського району я не бувала раніше, та й чи зібралася б, якби не помилка, яку допустила в матеріалі «Вони вишивали долю на полотняних крилах рушників», не перевіривши інформації про маму відомих людей. Прошу вибачення у всіх, хто знає Надію Стахівну, за цю невиправдану помилку. Але в цій прикрій ситуації є радість: слава Богу, ця жінка живе, і з нею можна зустрітися тут, на землі…

 

Соромно ще й за те, що стільки часу особисто не знала цих мужніх і терплячих людей, від яких можна повчитися життєвої мудрості. Надія Стахівна з Петром Михайловичем роками доглядали чотирьох дорослих дітей на візках, борючись із хворобою, яка робила слабкими молоді тіла. Не зламалися, не втекли від біди, а підтримували одне одного. Змирившись, що недуга не лікується, а прогресує, батьки стали їхніми ногами й руками і не нарікали, а ніжно любили. Бракує слів, щоб описати захоплення ними. Знайомлюся з наймолодшою і єдиною вже донькою Людмилою. Лише у фільмах бачила таких по–королівськи красивих жінок на інвалідному візку. А так її колись описали сестри та брат Анатолій:

«Римуєм портрет ми словами, щоб образ Людмили постав перед вами. Рекламне лице вона нашої хати, і до компліментів сестрі не звикати. Не знає дієт і усякі там зерна, увесь гардероб — ​лише шафа тридверна. Продекламує напам’ять сто віршів, якщо не наскучить, то може і більше. За зростом є друга в сімейній ширензі, і виросло в неї багато претензій: чому не в Парижі родилась, а в Гуті, притому Старій і Богом забутій? Чому наш будинок впритул залізниці, і з райських птахів тут одні лиш синиці? Чому хтось працює, а хтось — ​ледацюга, чому забуває найкраща подруга? На всі ті «чому» не знайдем ми розради, а ти відгадай ці життєві шаради».

З головним редактором «Волині» Олександром Згоранцем захоплено розглядаємо дивовижні рушники сестер Галини і Світлани — ​і зачаровуємося.

Бракує слів, щоб описати захоплення ними.

Пам’ятаю враження від них на виставці у Волинському краєзнавчому музеї, а тепер — ​торкнулася їх у кімнаті, де вони творилися, — ​і аж перевернулося щось усередині. Їх же вишивали руки слабкі, яким і голку важко було тримати! Одному Богові відомо, які філігранно рівними вдавалися оті хрестики й занизування, вишукані мережки, які дуже любить Людмила. Вона просила сестер на кожен рушник їх додавати. І вони присвятили їй «Мережки білі — ​Людмилі». Але і чорний колір на їхніх полотнах розповідає про життя — ​«Поле моє, полечко». Усі неповторні, витворені власною фантазією. Усі мають назви, які вигадували гуртом, розповідає Людмила, а Надія Стахівна дістає коробку з серветками й доріжками — ​першими виробами доньок. Людмила почала вишивати раніше від сестер. Тоді ще була здоровшою, тому сестри відсилали її допомагати мамі, а вони вже були на візках і коротали час за вишиванням. Рукотворів їхніх не злічити. Скільки вже й роздаровано, а останніми були «Маленькі рушники з великою душею». Почала їх Галина з сестрою, а завершувала сама… Було важко. Хвороба перемагала… Акуратно складені крилом до крила лежать тепер ці дивні витвори у довгій картонній коробці. Немає приміщення, де б їх усі розмістити. Та й після кожної виставки мама мусить їх прати, прасувати, крохмалити, а це вже їй понад силу.

— Тридцять рушників зі ста залишимо вдома, а решту — ​передамо в музей, — ​планує Людмила, яка вже за ними сумує. Просить маму розкладати їх зранку біля ліжка, аби намилуватися. Розгортаємо «Яблуневий туман» — ​переможець конкурсу в Києві, і декілька полотен із листочками–жолудями 500–літнього оваднівського дуба, побратима духу, що його сила й міць надихали сестер.

Надія Стахівна згадує, що прийшли у світ її любі вишивальниці квітучої пори — ​31 травня у Великій Омеляні на Рівненщині, коли Петро Михайлович працював у Рівненському аеропорту. Як тільки батько знайшов роботу у Володимир–Волинській військовій частині, переїхали в Овадне. Долю–дорогу мами й тата вишили доньки на рушнику «Золоте весілля» — ​на піввіку сімейного життя і написали разом із братом поетичні рядки: «Чевель — ​це село волинське, серцям нашим дуже близьке. Там родилась наша мама, поліщучка, пані, дама. Можна різно величати, та звання найвище — ​Мати… Дівчуком ще на ланах, у сільпо і на жнивах почала робочий шлях. І були ті трудодні хоч важкі, та не нудні, їх долала із піснями, бо чудовий голос мала. Закохався у ті співи курсант молоденький, забрав із собою Надю від тата і неньки, й поєднали свої долі очі сірі й очі карі».

А на батьковий ювілей наримували, як він «ще курсантом бачив Юрка, що був космонавтом, вітав у шерензі Микиту–генсека, і то іздалека. А так то — ​сім’я, дім, робота, вже кілька разів переставив він плота, улюблена справа — ​збирання жуків, від неї нема на руках мозолів. Щоразу шукає на шпальтах газети рецепти відрази до сигарети, тож хай він шукає ту панацею аж до нового ювілею». Махонюки вміють перемагати: поезією, вишиванням і просто Любов’ю, і від їхнього оптимізму світ стає добрішим.

Господарі проводять нас на вулицю, де доглянута працьовитими руками клумба красномовно звеличує господиню. Нема такого дня, щоб тут щось не цвіло, казала Людмила. «Приїздіть, коли цвістимуть троянди!» — ​запрошує Надія Стахівна. І я розумію, чому доньки вишили їй «108 троянд для мами». То ж дай Боже вам довгого віку побіля цього цвіту!

P.S. У заголовку і підписах до світлин використано вислови Анатолія Махонюка.

Так прожили, «немовби світлу пісню заспівали».
Так прожили, «немовби світлу пісню заспівали».
«Життя — ​дорога від Бога і до Бога».
«Життя — ​дорога від Бога і до Бога».

 

 


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.