НЕВЖЕ СЕЛЯНИ РОЗУЧИЛИСЯ ХАЗЯЙНУВАТИ НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ?

Не один десяток літ живемо у Луцьку. Тут наших три сини народилося. Дружина Марія 42 роки відпрацювала в автобусному парку. Нині — на пенсії. Я також там починав трудовий стаж, потім вчителював у восьмій школі, викладав технічні предмети у шостому і десятому профтехучилищах.
А ще на громадських засадах працював екскурсоводом в екскурсбюро, бо постійно вивчаю і люблю історію рідного краю. Після виходу на пенсію з’явилося більше можливостей займатися краєзнавством. На жаль, цьому перешкодила підступна недуга. Та я встиг роздобути цікаві архівні, історичні відомості, записати спогади старожилів. Все це спонукає до роздумів.
Поведу мову про моє рідне село Коршів, що в Луцькому районі. Скажу чесно: так і не звик я до міста. Неодмінно тягне, особливо це відчувається на схилі літ, туди, де закопана твоя пуповина. Покійні батьки дружини залишили у спадок хату, город, садок, власне, пам’ять, що й тримає дітей, внуків у нерозривному зв’язку з селом. Там проводимо більше часу, ніж у міській квартирі.
Переказують, колись у дібровах, байраках, болотах гніздилися великі коршуни, які й дали назву селу. Ті птахи давно вимерли. Та коршунська хижість віками витає над історією Коршева. Щоразу, проїжджаючи маршруткою дорогою через ферму, не можу спокійно споглядати зяючі стіни напіврозвалених тваринницьких приміщень. Це наслідки останніх сільських реформацій, а точніше — руйнацій.
Старожили, яких, на жаль, залишилось зовсім мало, ще пам’ятають великий парк з терасами до чарівної Чорногузки, плодовий сад довкола двоповерхового панського палацу, що здіймався на пагорбі. Розміщались тут різні господарські будівлі, школа. Усе було зруйновано і знищено після “золотого вересня” 1939 року, коли на “визволеній” території оголосили війну палацам і куркулям.
Цікава статистика: на початку минулого століття в Коршеві працювало більше десятка невеликих підприємств: цегельний завод, крейдяний кар’єр, вапнярня, спиртзавод, сироробний, крохмальний заводи, крупнодерня, олійня, два млини (водяний і вітряк). Було три кузні, в яких кували плуги, борони, драпачі (культиватори), окучники. Сільські кустарі майстрували вози, куфри (скрині), шафи, виготовляли упряж для коней, виправляли шкіру для кожухів, взуття, самі шили одяг, хромові і юхтові чоботи. Були розвинуті ткацтво, соломо- і лозоплетіння. Ці промисли давно забуті.
Наше село завжди потопало в садках. За Польщі приїжджали з Луцька підприємливі євреї і орендували в кращих садівників найплодючіші яблуні. Восени обривали врожай, що діти і яблучка не могли скуштувати. Тепер у врожайні роки земля встелена падалицею. Яблука гниють, бо нема їх де подіти. Скільки б то соку можна законсервувати.
Повнокровним було колись життя села і, так би мовити, в позаробочий час. Ще у 1875 році при старовинній Хрестовоздвиженській церкві відкрилося початкове народне училище, в якому навчалося до 40 дітей. У 1920 році в селі Коршеві почала діяти філія “Просвіти”, яку очолив мудрий місцевий інтелігент Андрій Глущук. Згодом на сході селян при польській владі була прийнята Декларація про мову, навчання в школі. Це був своєрідний референдум, більшість проголосувала за рідну українську мову. У хаті-читальні, яка вміщала до 250 чоловік, молодь влаштовувала танці, ігри, розваги, драмгуртківці ставили вистави. Були й такі серед селян, що не проти деколи й чарочку пропустити за удачу чи добрий урожай, за новонароджене телятко. Тоді йшли до шинку (а їх було кілька, у кожному кутку села). Особливою популярністю користувалася корчма “У Дудя”. Пили, правда, невеличкими келишками по 25 грамів.
Нинішні пияки, напевно, посміються з таких доз, бо зараз норма — півлітра на брата. Спилося село. Та й не тільки село. Згубна пристрасть зростала в геометричній прогресії. Коли за Польщі одружувались мої батьки, гості на весіллі випили два літри горілки. Коли я женився у 1961 році — спожили двадцять літрів оковитої. А вже як робив весілля своєму старшому синові, довелося закупити 200 пляшок “казьонки”, ще й домашній “бімбер” на столи доставляли. П’ють тепер на весіллях, на хрестинах, іменинах, а нерідко влаштовуються пиятики і без причин.
Ось чому я з великою втіхою дізнався про ультиматум керівника сільгосппідприємства “Рать” Віктора Шумського, коли коршівські пайовики попросилися в “прийми” до хазяйновитих сусідів. Віктор Анатолійович оголосив нещадну війну п’яницям, ледарям, злодіям. Ще б трохи — пропили б, розікрали все в колишньому сільгосппідприємстві “Коршів”. Тепер хоч і важко, але поволі наводяться порядок і дисципліна.
При доброму господареві на коршівських родючих чорноземах можна відродити втрачену славу села. І люди тут споконвіків роботящі. Тільки не щастило їм на тямущих правителів, за винятком хіба що царського поміщика, дійсного статського радника, члена Державної думи Росії Григорія Бєляєва і його сина Анатолія, “уездного предводителя дворянства”, які володіли 1075-а десятинами коршівської землі, яку потім розбазарили “нові хазяї”.
Добрим словом ще згадують колишнього голову колгоспу, Героя Соціалістичної Праці Івана Федорчука. Інші ж голови доводили колгосп “до ручки”, поки не виженуть і райком не пришле нового. Не утруднювали себе особливо турботами про село, його благоустрій й голови сільської ради, депутати різних рівнів, в тому числі й Верховної Ради УРСР.
У цьому зв’язку хотів би поставити у приклад вболівання за громадські справи приїжджого сільського батюшку Павла Кліцука, який зініціював роботи по очищенню захаращеного цвинтаря. Але благородну справу ще не доведено до кінця. Кладовище знову заростає бур’янами, пагонами від пеньків зрізаних старих дерев, належно не огороджене, кури кубашаться на могилах. Сільська громада повинна б поставити чоловіка, який би стежив за порядком на цвинтарі. Коли ж бракує бюджетних коштів, думаю, що з кожної хати можна зібрати ще по кілька гривень. Чому б не організувати й толоку, аби благоустроїти не лише кладовище, а й сільські дороги, прилаштувати лавки чи ослінчики на зупинках маршрутного автобуса? Є такий афоризм: “Можна все життя проклинати темряву, та простіше засвітити хоча б одну свічку”. Отож, спочатку змінимо себе, а тоді й змінимо своє село, нашу спільну малу батьківщину.
З повагою і любов’ю до односельчан Іван ДУБИНКА, інвалід І групи.