На правому березі річки Стир, лишень за три кілометри від райцентру Рожище, розташувалось село Валер’янівка. Колись воно було досить велике...
Микола МАМЧУК і ще дев’ять підписів мешканців Валер’янівки.
На правому березі річки Стир, лишень за три кілометри від райцентру Рожище, розташувалось село Валер’янівка. Колись воно було досить велике.
Цьому сприяли не тільки вигідне географічне розташування – річка, ліс, луки, а й дорога, яка з’єднувала райцентр з Луцьком і проходила через Валер’янівку. У селі були школа, клуб, тваринницька ферма, магазин. Селяни мали роботу. Вечорами і в свята тут лунали пісні й дитячий сміх. Церкви, правда, у Валер’янівці не було, тому віруючі ходили до Кульчинського храму, адже по дорозі це лише чотири кілометри. На кульчинському кладовищі і померлих родичів хоронили. Отак і жили: треба в райцентр – три кілометри, до Кульчина – чотири, до Луцька – дванадцять. Але, починаючи з 1950 року, дорогу, яка з’єднувала ці населені пункти, занедбали. Міст через яр біля колії, по якому танки у війну ходили, зруйнували. Отак з чиєїсь недоброї волі чи слабої голови село поволі стало відрізаним від світу. З того часу і пишуть селяни у всі інстанції листи і скарги. Щоправда, згодом через село Рудня проклали грейдерну дорогу, так що до Рожища тепер можна дійти і доїхати, але шлях став довшим на два кілометри. Через ту дорогу село й понині без газу. От і почали люди залишати Валер’янівку. Нема тепер в селі ні школи, ні клубу, ні магазину, ні тваринницької ферми. І землю нема кому обробляти. А як, не дай Бог, хто помирає і заповідає поховати його біля родичів на кульчинському кладовищі, то везти покійника доводиться через Рудню, Ольганівку, ківерцівською дорогою, потім через Клепачів, Озерце і, нарешті, Кульчин. Кілометрів зо тридцять набереться. А, як кажуть, для повного щастя потрібно лише 4-5 кілометрів нехай і грейдерної дороги між Валер’янівкою і Кульчином. Можливо, згодом і якийсь транспорт став би ходити між Луцьком і Рожищем через Кульчин і Валер’янівку, адже це було б лише 16-17 кілометрів. Може, тоді хтось купив би хатину-пустку, і ті селяни, що лишилися, не втікали б із села, бо сполучення – це таки велика справа. До прикладу, села Рудня і Ольганівка, колись теж неперспективні, після прокладання асфальтної дороги між Рожищем і Ківерцями таки ожили – будуються, газифіковані. А Валер’янівка занепадає. Від колись великого села лишилось п’ятдесят осель, в яких мешкає понад сто п’ятдесят людей. З них - тридцять пенсіонерів. Але ж є ще й молодь. От тільки скільки її залишиться надалі? Люди створюють кооператив по газифікації, добиваються підведення природного газу, але за відсутності дороги це дуже складно зробити. Отож просимо усі інстанції: допоможіть нам прокласти дорогу до Кульчина. Може, це вдихне життя у наше село, і воно відродиться. Ми хочемо тут жити і працювати.
