У селі Гірники, що на Ратнівщині, добрих господарів є немало. Славиться одне з найбільших у районі сіл, що розташоване на міжнародному автошляху Ковель—Брест, своїми майстрами-вишивальниками, пасічниками, будівельниками...
Олена ДУДКЕВИЧ
У селі Гірники, що на Ратнівщині, добрих господарів є немало. Славиться одне з найбільших у районі сіл, що розташоване на міжнародному автошляху Ковель—Брест, своїми майстрами-вишивальниками, пасічниками, будівельниками.
А коли завести мову з жителями Гірник про те, кого б у селі можна було назвати зразковим господарем, то з когорти працьовитих родин люди обов’язково виокремлять сім’ю Степана Забродця. І це не випадково. Ошатний будинок, сад, хліви, просторе і чисте подвір’я, на якому наче з-під землі повиростали скирти соломи і стіжки сіна – усе це справа рук майстровитого господаря і його чисельної родини. На перший погляд обійстя Забродців скидається на вулик, бо тут безперестанку снують-працюють шестеро дітей Степана та Галини Забродців. У кожного – свої обов’язки. А той, хто знає, що таке село, відає й те, що роботи тут ніколи не бракує, а надто коли у господарстві майже два десятки худоби, свині, птиця, кілька гектарів землі.
ГОСПОДАРЮВАТИ ЗМУСИЛО ЖИТТЯ Не знаю, чи є у сільгоспкооперативі “Гірниківський” більш віддані працівники, ніж Степан Забродець, який майже усе життя присвятив цьому господарству. У сільгосппідприємстві залишилось мало спеціальностей і посад, чужих цьому чоловікові. Зараз на його плечах тримається практично уся механізація. Тож і знайомство з господарем розпочалось на його, так би мовити, робочому місці – у корівнику, де саме лагодили зіпсоване обладнання. За таких обставин, які нині складаються у сільському господарстві, підприємства економлять на всьому, тому Степан Іванович у сільгоспкооперативі і електрик, і зварювальник, і слюсар. Тож майже увесь час – на роботі. - Колись, як наше господарство було заможніше, я не думав про те, щоб утримувати вдома більше худоби, мати більше землі, будувати свій дім, - розповідає Степан Іванович. – Після одруження оселились з дружиною у бабусиній хатині. Обоє працювали в радгоспі, то й сподівались, що будинок отримаємо. Заробляли, і нехай зарплата була не така вже й висока, жили більш-менш нормально. Зовсім по-іншому змусили подивитись на життя Степана Івановича реформи у сільському господарстві. Все скрутніше у кооперативі ставало із обіговими коштами, все рідше стали розраховуватись з людьми “живими” грошима. Було зрозуміло, що й будинку Забродці навряд чи вже дочекаються. Тож взялися за будівництво самотужки. Щоб мати якусь копійку, мусили розводити господарство. А тут і на роботі почали зарплату давати... бичками, сіном, зерном, соломою. Отак мимоволі і став Степан Іванович “великим” господарем. Бо ж таку “зарплату” до кишені не покладеш. Люди у селі кажуть, що Степан Забродець має особливий підхід до худоби. Його родина ще колись славилась тим, що тримала чимало корів, овець. Та й сам чоловік розповідає, що його наука розпочалась у п’ятирічному віці, коли пішов вівці пасти. Ну, точнісінько як в усмішці Остапа Вишні. Сім’я його тоді жила на хуторі Закнязєво. До школи було далеченько ходити, і матір Степана не дуже то хотіла, щоб діти були вченими. - Вона намагалась прищепити нам любов до праці, - розповідає Степан Забродець, - а що сама була невчена і весь вік тяжко пропрацювала, то й нас до такого шляху підводила. Не раз, було, казала: “Що тобі, Степане, та книжка їсти дасть?”. Після успішного закінчення школи Степан та його брат-близнюк мріяли поступати до архітектурного інституту. Але час такий був, що коли ти вже родом із села, то й направлення в основному давали на сільськогосподарські спеціальності. Архітектурне мистецтво залишилось для Степана Івановича нездійсненною рожевою мрією. Натомість він закінчив Володимир-Волинський сільськогосподарський технікум і на прохання батьків залишився жити у своєму селі і працювати в місцевому сільгосппідприємстві.
ДІТИ – НАЙПЕРШІ ПОМІЧНИКИ А тим часом у сім’ї народжувались один за одним діти – Вітя, Ростислав, Іван, Микола, Світлана й Оксанка. - Мабуть, важко так багато дітей на ноги поставити у наш час? – запитую у Степана Івановича. - Та хіба ж це багато? – Сміється. – Он у нас є сім’ї, в яких десять-дванадцять дітей! Сини Степана Івановича “легкого” хліба не шукали. Після закінчення школи виявили бажання залишитись у рідному селі і пішли працювати у сільгоспкооператив. Не кожен же може успішно гризти граніт науки. Зате від батька вони зуміли перейняти усю майстерність і тепер можуть з металу зробити що завгодно. Добре володіють зварювальним агрегатом, роблять кормозапарювальники, корморізки, ручні сівалки. Такий собі міні-бізнес організували. Ростислав та Іван встигли й одружитися. Але живуть практично на одному обійсті з батьком. Старшому сину родиною вже й новий дім збудували. Тут батько Степан вже зумів реалізувати свій архітектурний хист. Не доводилось чужих людей наймати, бо ж самі можуть усе зробити. Галина Забродець, яка й у сільгосппідприємстві не один рік пропрацювала у будівельній бригаді, сама поштукатурила стіни в новозбудованому будинку. - Ми би ніколи стільки й худоби не тримали, якби діти нам не допомагали, - каже Галина Забродець. – Он зараз чотири корови маємо, вручну доїмо, бо сини не цураються цієї роботи і щоразу мені підсобляють. Годують Забродці кожного року щонайменше семеро свиней. А нині у господарстві утримують п’ятеро молодих бичків і четверо таких, що хоч завтра веди на вагу та й продавай. До речі, худоба Степана Забродця рідко коли менше 6-7 центнерів буває. Корми для неї беруть в рахунок заробітної плати, бо тільки недавно сільгоспкооператив почав частково з людьми розраховуватись грошима. А буряки, кукурудзу для силосу, картоплю вирощують на двох паях, які під час розпаювання забрали. Ще коли діти меншими були, задумав Степан Іванович хоч міні-трактора придбати. Увесь сезон з дітьми по чорниці виходили, їздили у ліс аж у Білорусь. Заробили триста доларів і домовились із сусідом, який той трактор продавав, що візьмуть його в розстрочку.
БИЧКИ – ПЕРЕКУПНИКАМ, МОЛОКО - БІЛОРУСАМ Пропрацювавши усе життя у сільському господарстві, Степан Іванович добре знає технологію відгодівлі тварин, намагається дотримуватись її і в своєму господарстві. От тільки коли приходить пора збувати худобу, моторошно і незатишно стає на серці в господаря, бо ж щоразу доводиться мати справу з перекупниками, які тільки й прагнуть нажитися на селянинові. - Частенько приїжджають вони з інших районів, - розповідає Степан Іванович. – Бува, приїде такий “бізнесмен” на ніч, подивиться худобу, повечеряє, пообіцяє заплатити по одній ціні, а на ранок вже на 80 копійок ціну скидає. Коли пробуєш його присоромити, починає погрожувати, що хліви попалить. Та й з молочними продуктами ситуація не ліпша. Маючи чотири непоганих українських чорно-рябих корови, Забродці раніше здавали молоко на ЗАТ “Ратнівський молокозавод”. Але припинили це робити, коли підприємство почало затягувати з розрахунками. Доходило до того, що доводилось їхати безпосередньо на завод і “вибивати” свої ж гроші. Та й, за словами господарів, жирність молока від їхніх корів становить 4,4 відсотка. Та їм за це не тільки не доплачували, а й робили необгрунтовану скидку. Спробували Забродці возити молокопродукти на ринок у Ратне. Але попиту великого нема. Тому вирішили скористатись тим, що живуть недалеко від кордону. Тепер з молока роблять масло і сир та й везуть на продаж у Білорусь. Такий гендель забирає багато нервів і здоров’я, але треба ж шукати вихід. - Якщо людяний контролер на білоруському ринку попадеться, - розповідає Галина Забродець, - то пустить за прилавок, а як ні, то й там перекупникам продаємо свій товар. Та навіть при цьому ціна на нього вдвічі більша, ніж у нас. За тиждень доларів сорок чистого прибутку заробляємо. Їздимо удвох із невісткою, бо ж їм, молодим, теж копійка потрібна. Та якби у нас стабільно платили хоча б по 90 копійок за літр молока, ніхто б у ту Білорусь не їхав. Степан Іванович ніколи не їздив на заробітки, бо переконаний, що такий самий “сезон” можна і вдома собі влаштувати, не залишаючи сім’ї. Ліпше ще на два-три бички більше годувати, ніж по світу скитатись. Коли поцікавилась у Степана Забродця про подальші наміри, почула, що хотів би чоловік усі земельні паї, які Забродці мають у підприємстві (а їх до десятка назбирається, бо ж і близькі родичі свої земельні частки їм попереписували), забрати та й організувати більше родинне підприємство. Тільки сини поки що не наважуються, лякає невизначеність у державі, розмови про податки на землю. Та, здається мені, що доки Забродці господарюватимуть так, як тепер, – пліч-о-пліч – вони зможуть подолати усі труднощі.
