Такими написами жителі Донбасу оберігають свої домівки від обстрілів.
На парканах там пишуть: «Тут живуть діти». Чи почує їх Святий Миколай?
Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу спеціальний кореспондент «Газети Волинь» Людмила ВЛАСЮК
… Своїм листом із заповітними бажаннями
Я ніколи не писала йому листів. Навіть маленькою. Та й часи були не ті. Батьки завжди на Новий рік приносили з Дубечненського керамічного заводу, де працювали обоє, величезну коробку цукерок «Пташиного молока» і цього вистачало. Ми по-дитячому вірили, що то від нього. Сьогодні я вперше пишу листа Святому Миколаю — у його силу вірять і дорослі.
Важливо говорити з ним про втрати. І скільки б не тривала ця війна, доведеться тримати в пам’яті всі імена, всі обличчя. Дай нам Боженьку сили про них не забувати. Бо завдяки їм сюди не ввійшла путінська армія. І тут не було артобстрілів, штурмів і наступів, не було спалених будинків, звідси ніхто не мусив тікати, і ми переживаємо вже шосту зиму в своїх домівках. А це важливо. Як і Крим, який не втрачений, а відібраний. Проте все відібране треба повертати. Святий Миколаю, надіюсь, з твоєю допомогою нам це вдасться.
Святий Миколаю, принеси нам мир, але не ціною програшу, зроби нас мудрішими, далекогляднішими, аби ми не називали роззброєння — економією, а боягузтво — розсудливістю.
Так чи інакше в нашій країні все зводиться до них — їхніх зустрічей, самітів, круглих столів. Ефект від Паризької четвірки схожий до правил у футболі — забракло професійності для гри на виїзді — м’яч так і не перетнув лінію українського поля. Зеленський тисне руку Путіну… А в той самий час на протитанковій міні підриваються наші хлопці… Святий Миколаю, зроби так, аби російський президент не грався Україною, сподіваючись, що вона знекровлена, і з часом погодиться на все, що їй диктуватимуть у Москві. Та й взагалі, як держава–терорист може бути членом Ради безпеки ООН, коли вона окуповує території сусідніх країн? На це не можна спокійно дивитись і чогось чекати, коли за протоколами засідань ідуть повідомлення про загиблих… Хочеться вірити, що ціла країна витримає цю зиму, вистоїть, не зламається, не розсиплеться. Про це й прошу тебе, Чудотворцю.
Бо сьогодні якось тяжко жити в державі, коли не відчуваєш до неї довіри. Державна машина дає більш ніж достатньо приводів для відчуження. Всюди корупція. Хтось «віджав» завод. Хтось — місце за двометровим парканом. Триває торгівля з агресором. Багато невиконаних обіцянок. Непокарані вбивці Майдану. Чіпляючись за нову владу, великі й малі «януковичі» знову окуповують Україну. Про суди взагалі мовчу. Олігархи сидять в красивих котеджах, а не в тюрмах. А певна частина суспільства просто у захваті, як «квартал зажигает огни», і навіть не здогадується, що такі «вогні» можуть і справді «спалити» їхню країну. Святий Миколаю, принеси нам мир, але не ціною програшу, зроби нас мудрішими, далекогляднішими, аби ми не називали роззброєння — економією, а боягузтво — розсудливістю. В Україні багато людей вірить у мирні переговори, у те, що з Росією можна домовитися. Чи згідні ви, щоб Київ став схожим на окупований Донбас? Тоді мир і справді настане.
Для себе, Чудотворцю, прошу мало: триматися за правду і вчасно повертати борги, не осуджувати і бути просто хорошою людиною, ділитися власним хлібом з тими, хто цього потребує, робити добро і вчитись мистецтву безкорисливої любові.
…Тим, як дорослішають під свистом куль школярі
Життя любить живих, рухливих, тих, які своєю енергією та внутрішнім щастям уміють ділитися з іншими. З Вікою ми лише листуємось, але зв’язок не обриваємо. Вона — на окупованій території, я тут — на мирній Волині. Донбас — це не просто сіра зона на Сході, а реальні міста й села, в яких живуть реальні люди. І доводиться миритися з тим, що країну нам випало відкривати для себе саме так — через повідомлення у вайбері, власний біль і трагедії.
Нас познайомив Крим. Круті гори, вулички, що ламано сповзають униз. А там — зимове море, що схоже на розбите дзеркало. І мені здається, що я пізнала не тільки півострів, його жителів (різних!), а й подивилася на себе і свою країну збоку, побачила знайомі речі під незнайомим кутом. Віка була з сином. Він ходив у шостий клас, але навіть там часу не гаяв: ретельно вчив вірші Тараса Шевченка та Лесі Українки і потихеньку розмовляв українською. У столиці вже стояв Майдан…
Ми багато розповідали одна одній про ту частину країни, звідки приїхали, отак заочно знайомлячись з нашою державою. Віка мріяла піти по гриби в наші волинські ліси, бо на Донбасі їх не густо, а я дізналась, що найкрасивіший Донецьк улітку — весь у трояндах, а взимку від викидів заводів у них лежить сніг сірого, майже чорного кольору. Через це Єгор часто хворіє і вона возить його десь ближче до моря. Сьогодні він — студент медичного університету, навчається на українській території. Буде лікарем, як мама. Бачила його на фото і не впізнала: з маленького хлопчика він перевтілився у дорослого чоловіка. Лише в погляді якийсь дитячий страх. І я собі думаю: із чим сьогодні входить в життя цей юнак, який бачив війну? Якому доводилося ходити до школи під свист куль? Де на парканах білою фарбою малюють — «Тут живуть діти», тим самим оберігаючи свої домівки від обстрілів.
Мабуть, якби мене попросили описати сьогоднішню війну, я б написала про те, як ця дитина іде до школи повз розбиту п’ятиповерхівку, тримаючи в руках міцний волоський горіх із власного саду, й про щедре сонце Донбасу над чорним полем. Сідаючи за черговий стіл перемовин, хотілося, аби пам’ятали про них, тих, хто лишається, хто обов’язково збирається повернутись, коли закінчить навчання. Вони не брали до рук зброї, не вітали окупантів, а просто є тим мирним населенням, вони там народилися. Їхнє життя не спинилося з війною. Мама і син і надалі роблять свою роботу. Живуть у цій країні. Люблять її. Не відмовляються від неї. Вчаться лікувати тих, кого ще можна буде врятувати. Бо ж війна закінчиться не завтра…
