Тут і блакитні озера, і унікальна церква, і мальовнича природа, а ще населений пункт славиться місцевими умільцями
Волинське Доротище увійшло у двадцятку неймовірних (Фото, відео)
Це село унікальне людьми, які хочуть бачити свій маленький куточок щасливим і розвинутим. Тому й самі зініціювали рішення взяти участь у конкурсі «Неймовірні села України». Їх було 115. Доротище — єдине з Волині, яке увійшло у двадцятку кращих. Отак його мешканці у власний спосіб демонструють свою українськість
Андрій Броїло, голова Ковельської районної ради, зустрічає нас біля адміністративної будівлі, в котрій працює. Моє знайомство з Доротищем відбулося завдяки цьому чоловіку, який зголосився провести з нами увесь день і показати село таким, яким його любить. Тому там і проживає. Його привабила перспектива ростити шестеро дітей трішки далі від цивілізації. Для них Доротище — направду рідний дім. Тут люблять господарювати на землі й перші особи району
Автівка відчутно похитується з боку в бік, але наш водій пильнує дорогу: вона тут далеко не бездоганна. Але той, хто добирається до цього села, винагороджується гарними краєвидами, чистим повітрям і привітними, гостинними людьми.
Доротище розташоване за 16 кілометрів від Ковеля, у ньому мешкає трішки більше 900 осіб. Початок села — уже й центр, тут же — дев’ятирічна школа, бібліотека, клуб. Поруч найважливіша будівля — сільська рада.
— Я особисто є не тільки уродженцем Доротища, а й жителем цього населеного пункту, — розповідає Андрій Петрович. — І незважаючи на те, що в різні періоди своєї кар’єри міг би опинитися в іншому місці, все-таки вирішив залишитися в рідному селі. Люблю його і намагаюсь бодай чимось допомогти односельцям. Мої батьки є найповажнішою парою в Доротищі. Петро Миронович і Євдокія Федорівна, на жаль, обоє не мають здоров’я, хворіють, але Бог дає мені можливість почуватися дитиною. Батько працював на залізниці, а потім більше тридцяти років — у колгоспі доглядачем худоби. Мама трудилася в ланці. Вони завше казали: «Буде робота — буде й життя».
— А ви б побачили, як наш Андрій вправно за плугом ходить, — каже місцева жителька Ольга Байдюк.
Вона — донька Максима Дмитрусика, вояка УПА, бійця «Золотої сотні». Сама — уродженка Казахстану, куди потрапив її батько на десять років заслання за проукраїнську позицію. Жінка тримає в руках газету, пожовклу від літ, пригортаючи її до себе, мов дуже цінну річ. «Вісті Ковельщини» — помічаю для себе.
— Оце мій тато, — показує вона на чорно-біле фото. — Публікацію про нього зберігаю вже давно, не можу її читати спокійно. На поселенні, у Казахстані, батько познайомився з мамою, німкенею за національністю. Там у них народилося п’ять дочок. Дожив майже до 93 літ. Помер у 2014-му. Коли ми приїхали в Доротище, мені ще й чотирьох років не було. Він мало розказував про себе, знаю лишень, що дуже хотів, аби була Україна, за неї і воював. Як почався Майдан, тато вже не бачив нічого — сидимо, слухаємо приймач, а він каже: «Ой, діти, це ще не кінець, буде знову війна»…
Щоб торкнутися шрамів на серці, треба бути своїм…
Євгеній Косарик був на передовій. Дивлюсь на цього хлопчину — і серце завмирає: худенький такий, щуплий, невисокий зростом. Весь час усміхається. Але говорити про війну відмовляється. Вранішнє вино дає своє, і він зізнається відверто, як є:
— Розумієте, тоді мені стає легше на душі. Воно — як ліки. Забуваєш… Я один залишився живим із восьми чоловік. Весь посічений. З осколками ходжу й досі. Ну що я вам розказую? Там в інтернеті все написано. Шукайте Новосвітлівці Луганської області.
Я одного не можу зрозуміти: наші хлопці там гинуть, а тут у нас війна за храми. Навіщо нам та Москва… Душа болить.
Він опускає комір куртки, і я бачу на його тілі шрами: один біля одного. Поки ми з ним говоримо, спостерігаю, як розвівається на даху сільської ради прапор. «Це ж за нього воював», — думаю. До нас підходить перша вчителька Євгенія — Ніна Олексюк.
— Хороший хлопець, не хуліган, як ішов в АТО, дуже за нього переживала. Шкода його, бо мама їх із татом залишила. А він таким молодим пройшов війну, — каже жінка.
Женя, як і чотири роки тому, потребує уваги та підтримки. Він просто робить свою роботу в селі і …живе війною, яка «з’їдає» його зсередини. Бо інакше ніяк не може. Там у них проста філософія. Ось листя — воно жовтого кольору. Без фальші. Доступ до сокровенного треба заслужити. Треба бути своїм. Це найкращий фільтр. Тому Євгеній і мовчить про війну…
«Хата залишає твій слід»
Саме так каже Тетяна Ратнікова, яка вишиває ікони бісером, і всюди у їхньому будинку — образи святих на полотнах.
— У нашому селі проживає багато майстринь і майстрів, — розповідає Андрій Броїло, поки ми крокуємо сільською вулицею до Віри Ярової.
У її домі теж на стінах висять вишиті ікони, на дивані лежать пишнобокі подушки з візерунками, а в шафі — сорочки: і на будень, і на свято.
— Чоловік світло гасить, то жду поки засне, — жартує майстриня. — Я ще в школу не ходила, а вже шила плаття своїм лялькам на машинці. І мама ще донедавна бралась за голку, але їй вже за вісімдесят.
— А це подушечка моєї бабусі Ганни, — з ніжністю каже жінка. — Має років 70–80, але я бережу її. Захворіла тяжко і знайшла порятунок у молитві, тоді й стала вишивати ікони. Це духовний відпочинок. Так само і з ляльками-мотанками. Найкраще люблю травниці. Вони такі заспокійливі, пахнуть м’ятою, чебрецем, мелісою, які сама збираю. Зараз вишиваю подушечку внукові. Він ще маленький, йому й двох рочків нема, але хочу, щоб спав на вишитій. Чоловік мій із Вінниці, я сюди його перетягнула, вже тридцять п’ять літ тут живемо. Шкода тільки, що зараз село поділилося навпіл.
«Дівчата вбиралися в українські сорочки і з німцями танцювали»
Розійшлися думки доротищенців через релігійні інтереси. Місцевому Успенському храму вже виповнилося 250 років.
— За вірою кожному воздасться, — каже баба Настя, найстарша жителька села.
Анастасії Пісоцькій — 92. Вона сидить на своєму ліжку, поправляючи біле волосся, що вибилося з-під хустини.
— Зараз набагато ліпше, якби була та Україна. Тико, видно, її ніхто не хоче, — говорить баба Настя. — Українськи церкви сваряться з рускими. Хіба в Бога є поділ? По-настоящому, так, як я роздумую, то не люблять України українці сами.
Не дай Бог пережити те, шо мені прийшлось. Батька і матира вбили німці, спалили й трупи. Я осталась одна-однісінька. Два брати були старши мене, забрали їх на войну. У дядька сиділа чотири роки. Село спалили, осталось тики дев’ять хат. А потім якось здобула малесеньку таку хатинку, дядько зробив піч, шоб було де варити і пекти хліб. Шиснандцять було мені. Але якось вижила. Пристав до мене хлопець, і ми поженилися. З 25-го року. Такий самий, як я.
— Олексіївно, а розкажіть, чи ж то правда, що німців доротищенці зустрічали з хоругвами? — допомагає мені в розмові Андрій Петрович.
— Правда… — задумавшись, мовить старенька. — Виходили за село, он за переїзд, і там встрічали і робили німцям обід. Приходили і до мого батька, шоб дав курок з кілька, а він: «Кому на обід? Німцям? То вони йдуть до нас войною, нас будуть вбивати, а їм ше столи ставити?». Кажуть, шо його і вбили за те, шо він ничого не дав. Обід зробили, ще й музики грали. Дівчата вбиралися в українські сорочки і з німцями танцювали. Ми ж малі були, то заглядали, хотілося і нам побачити.
— Німці наступали з Ковеля, окружали село, — вже проводжаючи до воріт, каже донька баби Насті Галина. — Її тата вбили в хаті, а матір заставили на санках везти його в кузню, куди зганяли й інших. То була зима, лютий. Потім батька впізнала лише по ключах від хати, які затиснув у кулаці. А в мами на шиї був ланцюжок з хрестиком. Наша ж Анастасія Олексіївна втекла з іншими в ліси. Нас двоє в сім’ї. Коли старшому брату Іванові виповнилося три роки, батька забрали в армію. Але добре, що корова була, бо по місяцеві хліба не бачили. Мати молока літру вип’є — та й в поле.
«Важливо, що ти вмієш робити і яка ти людина»
Ми підходимо з Андрієм Петровичем до доротищенського озера. Звідси відкривається мальовничий краєвид: видно, як на іншому березі височіє куполами храм.
— У нас немає спортивного поля, волейбольного майданчика, тому сподівалися, що в цьому проєкті ми облаштуємо біля водойми відпочинкову зону, — каже голова Ковельської райради. — Але найбільше доротищенці мріють про мир. Різні періоди пережито. Коли люди зустрічали німців із хлібом-сіллю, вони оманливо думали про те, що хтось їм здобуде незалежність. Мій дід загинув у 1941-му, а його донька була в лавах УПА і відсиділа в таборах Магадана 9 років. Шість хлопців уже в наш час воювали на Сході.
Важливо, яка ти людина і що ти вмієш робити. Це, безсумнівно, про Петра Косарика — місцевого вчителя трудового навчання та образотворчого мистецтва. Пройшовшись шкільними коридорами, можна всюди побачити його роботу. Он на стіні «дерево життя», на яке діти чіпляють малюнки. У кожному класі він зробив по-унікальному стелю. Три написані ним ікони подарував місцевому храму. А ще в селі немає жодної хати, до якої б не були причетні працьовиті руки цього чоловіка, бо вміє змайструвати все.
— 21 рік викладаю в школі. Діти завжди люблять свою роботу бачити, — усміхається учитель.
Він весь час жартує, заряджає оптимізмом і сонцем десь зсередини. Зупиняється поруч зі стендом, на якому — фотографії хлопців, що воювали на Сході.
— Он син мій… — каже, і я впізнаю у цьому хлопчині Женю, з яким сьогодні довелося познайомитися. — А це прапор, який він привіз. Я одного не можу зрозуміти: наші хлопці там гинуть, а тут у нас війна за храми. Навіщо нам та Москва… Душа болить, — у його очах з’являються сльози. Він відвертається і просить вибачення за свої емоції. А за якусь мить знову усміхається і додає: — Бережіть себе і Україну.
І ніби слова сказано жартома, але є в них щось глибинне… До самісінького дна душі. Туди, куди не дістане жодна камера і чого не запишеш на диктофон. Доротищенці проходять школу людяності — кожен свою. Батько і син — війною… Інші — вірою.
