Хтось нищить пам’ять про безіменного солдата - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.80 € 32.48
Хтось нищить пам’ять про безіменного солдата

Анатолій Сідловський закликає нас не бути байдужими.

Фото Світлани КОШИРЕЦЬ.

Хтось нищить пам’ять про безіменного солдата

Анатолію Сідловському з міста Устилуга Володимир–Волинського району не дає спокою одна історія, в яку втаємничила його колись сусідка Єлена Козак. Жінка й сама довгий час тримала цю інформацію в секреті, не розповідала навіть своїм дітям. А якось відкрилась цьому тоді ще хлопцю, розповіла подробиці, однак застерегла мовчати. Попросила розказати про це людям, коли настануть інші часи. Він дав обіцянку. Часи змінились. І Анатолій Макарович більше не може мовчати

— На п’ятий–шостий день після того, як німецькі війська перетнули радянський кордон у червні 1941–го, з боку лісу на їхнє подвір’я став долинати дивний неприємний запах, — ​розповідала Єлена Василівна. — ​Часом він зникав, а як вітер змінював напрямок, з’являвся знову. Я не витримала, умовила чоловіка піти і з’ясувати, що ж то за сморід.

У глибокій канаві вони натрапили на вже напіврозкладене тіло резервіста у військовій формі — ​таких нещодавно якраз мобілізовували на вишкіл у радянську армію. Цього чоловіка вони не знали. Німці тим часом уже просувались далі на Схід, на місцях же ситуація лишалась настільки непевною, що кожен необережний крок міг стати фатальним. Тож вони вирішили нікому нічого не розказувати, а тишком–нишком похоронити бійця. Так і зробили.

Пройшли роки. Незадовго до своєї смерті пані Єлена встигла показати Анатолію Сідловському приблизне місце захоронення. Орієнтувалась по старезній груші. На той час місцина зазнала чималих змін — ​якраз поруч проклали дорогу. Поблизу й церква, і саме на її розі і є те місце. Тільки воно не точне.

Не дуже й сподіваючись, що його зрозуміють, якось Анатолій Макарович надумав те місце позначити. Посадив там калину — ​вибирав хороший кущ, із розлогим коренем, потім його завжди поливав, доглядав. А коли проходив повз — ​обов’язково мусив зупинитися, віддаючи шану не знайомому йому загиблому чоловіку, якого так ніхто й ніколи в Устилузі не розшукував. «Але це був наш захисник, хто б він не був», — ​каже Анатолій Сідловський і продовжує свою сумну розповідь.

Років через три по тому, як посадив калину, уже цьогорічної теплої пори він вирішив поставити там невеличкого хреста й обгородити місце ймовірного поховання. Задумане виконав і навіть замовив у скульптора Олега Дубинчука табличку з написом «Прохожий! Зупинись: він боровся і за твою волю». Пан Анатолій саме чекав, що завтра приїде Олег і вони разом її почеплять. Та хрест із огорожею не простояли і дня.

Щось дідусеві було неспокійно на душі, надвечір він пройшовся до того святого місця і з жахом зрозумів, що мучився недаремно — ​ні хреста, ні огорожі, ні каміння, яким колись обклав цей шматочок землі, там більше не було. І калину хтось теж намагався знищити. Застав лише обскубане біля самої землі гілляччя.

«Хто це зробив? Як можна було вчинити таку наругу?» — ​свердлила мозок думка. Засмутившись, Анатолій Макарович звернувся із заявою в поліцію. Звідти прийшли, стали допитуватись у людей, але ніхто нічого не бачив. Та Сідловський у це не вірить: все ж відбувалося серед білого дня.

Років через три по тому, як посадив калину, уже цьогорічної теплої пори він вирішив поставити там невеличкого хреста й обгородити місце ймовірного поховання.

Пан Анатолій каже, що на вулиці стали перешіптуватися, насміхатися над ним: ото дід таке собі надумав, коли то все було, чи ж потрібен там той хрест. Усерйоз його роз’яснень не сприймають. Каже, що він де тільки не ходив, із ким тільки не говорив про це, звертався навіть у міську раду.

Поставився з розумінням отець Федір, розповідає Сідловський. Священник зізнався, що давно спостерігав за тим, як Анатолій Макарович роками доглядає за тою калиною й ніколи не може пройти повз те місце, щоб не спинитися, тож панотець здогадувався — ​є там якась таємниця.

Тепер Анатолій Сідловський таки сподівається, що бодай символічного хреста, можливо, вже не там — ​на кладовищі, але вдасться поставити на честь безіменного солдата. І пам’ять про нього Анатолій Макарович хоче передати нам.

Світлана КОШИРЕЦЬ


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.