ПЕНСІОНЕРКУ І ДОСІ ВАБИТЬ НЕБО

«Якби не закрили парашутний клуб – я б стрибала й досі», — каже пенсіонерка любов кузнєцова з шахтарського нововолинська, яка здійснила 139 стрибків.

Алла ЛІСОВА

Пристрасть до висоти у Любові Валентинівни з’явилась ще в дитинстві. Навіть більше того, певно, від народження у генах було те, що при одному погляді в небо заставляло душу співати – воно розтривожувало і вабило.
... Своїм ходом пішла у 8 місяців, а у півтора року мама розшукала дівчинку... на високій вишні. А в чотири Любця вже експериментувала – знайшла велику парасолю і з даху хліва приземлилась з нею на землю. На щастя, все обійшлось благополучно.
- Пам’ятним для мене став п’ятий клас, коли пішла у Низкиничівську школу, де був авіамодельний гурток, - пригадує із захопленням Любов Валентинівна. – Туди записались усі хлопці, а серед них і я. Бо й на вулиці у рідних Тишковичах дружила з ними. Хоча скептицизм і насмішки на собі відчувала.
Припинилося це тоді, коли дівчинці самій вдалось сконструювати модель, зі своїм витвором вона навіть брала участь у змаганнях в Луцьку. Потім, у восьмому класі – у свідомості чітко відклалася ця картинка – вперше побачила у небі парашутистів. Усередині щось аж тенькнуло, вся затремтіла – це було таке захоплююче видовище! Той момент, напевно, і став вирішальним у тому, що сама вирішила стрибати. Як хотілось на аеродром – тільки далеко це від них, аж біля першої шахти.
... Наблизилась до своєї мети на початку шістдесятих, коли перейшла у середню школу № 2 міста Нововолинська. Саме тоді помітила у хлопців прикріплені на грудях значки парашутистів. Відразу до них: “Де взяли? Де вчитесь? Візьміть мене”. Через кілька тижнів Люба, пройшовши скрупульозну медкомісію і тихцем приписавши собі рік, вже була членом парашутного клубу і вислуховувала перші настанови його керівника колишнього десантника Віктора Іванова.
- Розташовувались ми в гірничорятувальному загоні, займалися в гаражі, навчальній шахті і навіть клубі, - розповідає жінка.
Чомусь мимоволі пригадався свій перший політ “кукурузником” над Нововолинськом, власні відчуття, коли свій погляд спрямувала з висоти на землю... А це ж наважитись ще й з нього вистрибнути!
- До першого стрибка треба готуватись місяців три, - розважливо мовить моя співрозмовниця, ніби це те саме, що пробігти дистанцію у сто метрів. – Головне, виробити саме приземлення, аби ніг не покалічити. Попервах, коли в нас не було вишки для тренувань, їздили в Луцьк.
Пригадала, як по канату треба було добратись високо, аби укріпити підвісну систему на спеціальній трапеції. Так от – ніхто з хлопців не ризикнув вилізти на верхотуру – довелось Любі, після чого одних присоромили, а вона отримала заслужену похвалу від інструктора. А через рік вже сама у цій же ролі повчала новачків – випустила три групи парашутистів.
... Після повної наземної підготовки вона у складі групи з нетерпінням чекала на літак з Київського або Чернігівського аероклубу – саме там були крилаті машини для парашутистів. Перший стрибок став пам’ятним і вирішальним, після якого були ще і ще.
- Це передати на словах неможливо! Це треба відчути! – з хвилюючим піднесенням пригадує трепетні у житті моменти Любов Валентинівна. – Серпень 1963 року. Бадьористо повідомляю мамі, що буду стрибати з парашутом. Вона дивиться великими очима і не вірить. Застерігаючи, глибоко зітхає і йде на поле. А я...
Виліт з дванадцяти чоловік. Вистрибує перша шестірка хлопців. Друга – самі дівчата (коли Люба прийшла у гурток, була лише одна дівчина), голосно співають – не страх, а піднесення до цього спонукало. Пілот не витримує і з сердитими нотками в голосі каже: “Ви краще подумайте про свої дії в повітрі”. Люба була найнижчою ростом і найлегшою, тому вистрибувала останньою – такий порядок. При її 49 кілограмах прикріплені парашути: основний — 24 кілограми і 16 – запасний.
- Тільки вистрибнула – відчуття, що стоїш на місці, а згодом ніби тебе повітря підносить угору до купчастих хмар – і ти немов в іншому вимірі і світі, як-не-як висота у 800 метрів, - Любов Валентинівна не може стримати свого хвилювання.
Кожен стрибок, як зазначила, то була маленька перемога над собою. Окрім відчуття фізичної свободи (!), відчуваєш гордість і самоповагу – ти щось можеш. Були радісні хвилини після виступів на зональних змаганнях у Львові, Луцьку.
Стрибки з парашутом для дівчини перетворились зі звичайного захоплення у щось більше. Визрів задум вступити у Кременчуцьке льотне училище Полтавської області. Зробила шість спроб, але, на жаль, безнадійно. Хоча по лінії фізичної підготовки, за що дуже переживала, пройшла. “Валили” на предметах. Бо тоді військове училище для дівчат – нонсенс. Врешті Люба вибрала юридичний технікум у Чернігові, де знову ж таки, за щасливим збігом обставин, у перерві між екзаменами... стрибала. Чисто випадково на вулиці зустріла Любу Масіч – жінку-пілота, яка не раз з Чернігівського аероклубу прилітала до Нововолинська. Вона й благословила свою тезку на “активний відпочинок”.
- Все ж таки, що найголовніше треба знати парашутисту? - цікавлюсь у спортсмена-пенсіонерки.
- Звичайно, управляти куполом і вміти робити правильні рухи, аби тебе не перевернуло в інший бік. І, безумовно, - відчайдушність та бажання літати.
Серед найбільш пам’ятних і курйозних випадків Любов Валентинівна згадує два. Один з них – коли на очах багатотисячного натовпу на День шахтаря приземлилась на стадіоні. Це був справжній тріумф! На все життя запам’ятала і таке. Одна поважна пані в знак протесту, аби її дочка не відвідувала парашутний клуб, записалась у нього сама. І от чудасія – її це настільки захопило, що вирішила спробувати. Перший стрибок випав якраз на той день, коли зібралась на дачу копати картоплю. У спортивних шароварах і спідниці так і сіла в літак. А згодом усі падали від сміху, коли 40-річна жінка приземлилась на... яблуні, прикривши своєю спідницею віття.
... Любов Валентинівна стрибала до 1978 року, паралельно працюючи на цегельному заводі, згодом – у міськвідділі внутрішніх справ, звідки два роки тому вийшла на пенсію. Тепер її стихією стали онуки. Хоча, дивлячись на енергійну, з дозволу сказати, пенсіонерку, приходиш до висновку, що парашутний спорт і, зокрема, як сама висловилась, небо дали жінці багато. Судячи із зовнішнього вигляду, вона б і зараз сіла в літак... На комплімент Любов Валентинівна ствердно відповідає:
- Якби не закрили клуб – напевно, стрибала б і досі...