Помаранчевими стрічками на деревах, передвиборними партійними палатками на Театральному майдані і мітингами відзначило моє рідне місто Луцьк події, які відбувались під час минулорічних президентських виборів...
Галина ШАФЕТА, пенсіонер, ветеран праці
Помаранчевими стрічками на деревах, передвиборними партійними палатками на Театральному майдані і мітингами відзначило моє рідне місто Луцьк події, які відбувались під час минулорічних президентських виборів.
Хтось святкував річницю перемоги Помаранчевої революції, хтось — День Свободи. Зовні все — як і торік. Та дух — інший, бо багато людей розчарованих. Я так колись вірила у вибори! Тепер, згадуючи минулорічні події, кажу: майбутніх виборів боюся так, як у дитинстві боялася війни. Але тоді, ранньої весни 1944 року, в оточеному Ковелі ми намагались вижити, перебуваючи на так званій нічийній території між двома грізними військовими силами, та знали, звідки стріляли свої, звідки вороги: їх розділяла лінія фронту. Бої між «своїми» набагато жорстокіші. І дуже не хочеться, щоб вибори перетворювались у бої або революції. Бо хто відповість, чому у США протягом двох століть жодні вибори не привели до виникнення революції? Адже у них і в минулому, і нині проблем складних не менше, ніж в Україні. Чи не стане «революційність» особливістю наших українських виборів? Це не просто риторичні питання. Адже про «верховенство права» і про «диктатуру закону» — одні лише балачки. А як зробити, щоб вибори стали справді одним з найважливіших інститутів демократії, — не знаємо чи не хочемо знати. Не всім, зрозуміло, сподобаються мої запитання і аргументи. Але давайте пригадаємо: проголосували за незалежність — не всім сподобалось, тільки вибрали Президента — уже наступного дня: «ату його!»; тільки вибрали прем’єр-міністра — «не такий». Кожен український уряд сміливо можна назвати тимчасовим. Адже за 14 років незалежності сьогоднішній уряд Юрія Єханурова — чотирнадцятий! А пригадайте, як важко приймався Основний Закон України — Конституція, якій лише в наступному році виповниться 10 років. Змінимо і Конституцію. Навіщо це робити — простому люду не зовсім зрозуміло. Складається враження, що робимо те, що легко і швидко можна зробити: замінити окрему людину у будь-якому владному кріслі, внести поправки до законів чи навіть написати зовсім нову Конституцію. А яку користь матиме від цього народ, якому належить вся влада в державі? Навіщо мені ті вибори, якщо на мене, виборця, дивляться не інакше, як на «крихту електорального пирога»? Навіщо мені ті вибори, якщо їх результати можна ігнорувати або сфальсифікувати? Чи буде діяти новий закон про вибори народних (правильніше — «партійних») депутатів? Думається, що «політичний іконостас» у новій Верховній Раді створений не буде, але є побоювання, що принцип — «Якщо нема України такої, як ми — тобто моя партія — хочемо, хай не буде ніякої» (про таку небезпеку писав Богдан Цимбалістий у своїй праці «Тавро бездержавності») — може стати домінуючим. Ті ж, що прийдуть голосувати, були б задоволені власним вибором і раділи б, якби веселка кольорів партійних прапорів у прекрасній залі парламенту не закривала державного жовто-блакитного кольору. Якби кожен депутат-партієць виконував щиро гімн не тільки партійний, а, поклавши руку на серце і промовляючи слова клятви, пам’ятав щодня, заради чого він удостоївся такої честі. Тільки при такій умові Верховна Рада змогла б дати раду законам, кожному окремо взятому громадянинові України і собі. Нелегко сьогодні учасникам перегонів і нам, виборцям. Бо хіба можна знати «що робити?» і рішення якого з сотні з’їздів можна буде реально здійснити? — Або я знав? — запитає сам себе після нових виборів «чухраїнець», як писав знаменитий пересмішник Остап Вишня. Подумавши трохи і чухаючи потилицю, промовить: — Обіцяли ж... Чи не доведеться тому бідоласі, позбиравши прапори всіх партій, які так багато наобіцяли, знову виходити на Майдан?
