На душі лиш раз буває +18  - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.61 € 33.48
На душі лиш раз буває +18 

Волинь-нова

На душі лиш раз буває +18 

Мабуть, у кожного з нас є конкретні дні з–поміж тисяч інших, які пам’ятатимемо усе життя. Навіть поза тими, які пов’язані із народженням (або ж, не доведи Господи, смертю) дорогих нам людей. Серед таких дат у мене — ​2 лютого 2002 року. Тоді якраз приїхав провідати своїх дідуся Стасіка і бабцю Галю (татових батьків) в село на Житомирщину

Пообідали, і я — ​попри протести рідних мені людей (мовляв, нащо воно здалося такому дорогому для них гостю!) — ​заходився… згрібати торішнє листя у садку. Ну а щоб не упріти… роздягнувся аж до сорочки. Бо на термометрі, який висів біля ґанку ще з часів мого дитинства, того дня було +18! А довкруж гули дідусеві бджоли, які з нагоди такого небувалого тепла зважилися на свій перший «постзимовий» виліт із вуликів.

Дідусь крутився біля мене, розповідаючи, що ця ситуація для Божих комах — ​як знахідка. Бо саме під час першого польоту вони після тривалої зимової перерви нарешті оправляються (так–так — ​у рідному вулику ці акуратисти «вбиральню не держать»!) — ​тож їм тепер легше буде дочекатися приходу справжньої весни.

А бабця присунула свого столочка (у тих краях так називали ослінчик) до дверей на веранді, прочинила їх — ​і тихенько за нами спостерігала, час від часу усміхаючись…

І відчув я себе тоді, неначе у раю. Бо звідусіль огортало теплом. І мова не лише про ті зимові +18 (хоча то й було найтепліше 2 лютого за всю історію метеоспостережень!). Тепло було й на душі. Від відчуття того, що тобі вже за 20 літ, а біля тебе є дідусь і бабуся. А кілометрів за 40 звідсіля ще один дідусь, і ще одна бабуся (Микола і Ліда — ​вже мамині батьки) і завтра ти також їх провідаєш. А твої взагалі ще молоді (хоча тоді я по–справжньому ще й не розумів, що їхні 55–60 років — ​це насправді зовсім небагато…)

На щастя, час такої емоційної безтурботності у мене відтоді триватиме ще цілих 10 літ. І лишень коли мені вже буде 32, дідусі та бабусі почнуть одне за одним відходити (влітку 2012–го — ​дідусь Стасік, восени 2013–го — ​бабця Галя, взимку 2014–го — ​бабця Ліда, а влітку 2015–го — ​дідусь Микола)…

Але тоді, 2 лютого 2002–го, до того було далеко. Згрібши листя, я ще й встиг накопати молоденьких ясенців (насіялися з ясенів–красенів, що росли в кінці саду). Пів дюжини деревинок з палець завтовшки й метр–півтора у висоту. І навіщось ще одне «нещастя» — ​заледве 30 см «зросту» і не товще за олівець. За кілька днів посадив їх під вікнами батьківської квартири у Києві. Щоправда, впродовж кількох років усіх тих шести «велетнів» десь не стало (то комунальники щось рили–копали, то звичайні хулігани «постаралися»).

Нині ж ти уже зовсім інший, і в тебе вже зовсім інакше життя. У ньому немає дідусів і бабусь, і бджіл тих немає, і тих вуликів, навіть ті крутезні ясени у кінці саду чомусь хтось поспилював…

Натомість ти маєш власну сім’ю, підростають донька та син… З якими ви тепер їздите вже до їхніх дідуся та бабусі. А ще під вікнами батьківської квартири тягнеться догори молодий ясен. Так–так! Саме оте 30–сантиметрове «нещастя» у якийсь абсолютно незбагненний спосіб таки виграло боротьбу за життя! І протягом цих 18 років він добряче підріс: уже буде метрів шість–сім у висоту, сантиметрів 12–15 завтовшки…

Щоразу, приїхавши сюди, привітавшись–обійнявшись–розцілувавшись, неодмінно тихцем виходжу на балкон. Аби переконатися, що з ним усе гаразд, — ​з отим спомином про зимові +18 у душі…


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.