У кожного — свій хліб. Зрозуміло, по-різному ми його згадуємо і по-різному цінуємо. Не всім сьогодні відомий смак маминого хліба, та всі знаємо, що хліб — це життя...
У кожного — свій хліб. Зрозуміло, по-різному ми його згадуємо і по-різному цінуємо. Не всім сьогодні відомий смак маминого хліба, та всі знаємо, що хліб — це життя.
Галина ШАФЕТА
Правду кажуть: діти граються в «ігри» дорослих. Переконалась в цьому ще раз, проходячи повз дитячий садочок. Почула дитячий голос: — Обережно, бабусю, міна! Зупинилась. Справді, ще крок і я могла б наступити на «міну» — цеглину, притрушену травою. Перевела погляд на свого «рятувальника»: на мене з чарівною посмішкою дивився хлопчик років п’яти. Зрозуміла, що малюк затіяв власну гру, бо група його ровесників гралася неподалік. Довелось вступати у гру і самій. Разом ми швидко знешкодили «міну» і «розмінували» стежку. Хлопчина побіг до гурту, а я повернулась спогадами в минуле. Особливо пам’ятним залишилось для мене літо 1944 року. Тоді кілька родин моїх односельчан-дубівчан були вивезені в с. Малий Обзир (вимовляли чомусь «Вивзир»), що в Камінь-Каширському районі. Жорстокі бої за Ковель ще тривали, а справжні окопи, які залишились з часів Першої світової війни (дуже далекої, як тоді нам здавалось), були поряд. То у які ж ігри гратись дітям біженців? Не хотілось ніяк заходити у «свій куток» чужої великої клуні, де нас разом з дорослими було чоловік п’ятнадцять. Коли ж дитячі «бойові дії» відбувались не за встановленими правилами і закінчувались плачем «переможених», заспокоювала нас бабця Харитина: — Хочете, щоб ваші батьки повернулись живими з війни, а ми скоріше повернулись додому? Тоді закінчуйте свої війни! Живими з війни додому повернувся лише мій батько Гелюта Степан. Не дочекались Мітя і Настя свого батька Борисюка Дем’яна. А на Денисюка Микиту, батька Віті і Яші, моя рідна тітка Феодосія отримала похоронку, яка, на щастя, виявилась помилковою: Микита потрапив у полон, а згодом живим повернувся додому. Мирними стали наші дитячі ігри, коли хтось знайшов вороненя, яке випало з гнізда. Жива іграшка стала найдорожчою. Чи не тому, що доля багатьох була так схожа на долю вороненяти: без матері, без гнізда і без міцних крил. Так хотілось, щоб у пташки скоріше виросли крила, годували і оберігали її. Але не вберегли. Пташеня раптом зникло. А біля вогнища ми знайшли дрібні кісточки. Хтось ще сказав, що бачив, як старий Іван (дід Міті і Насті) смакував пташиною юшкою. Здогадались, що це з нашого вороненяти дід зварив юшку... Біженці, очевидно, вижили завдяки теплу і сонцю, ягодам і грибам, які щедро тоді дарували літо і ліс. Жевріла надія, що вдома буде ліпше. Додому ми повернулись (йшли пішки) десь у середині липня, коли звільнений був від фашистів Ковель. Хочеться нагадати, що Луцьк був звільнений 4 лютого, а Ковель — аж 6 липня. Можна уявити, якими були бої, якщо в оточеному залізничному вузлі німці тримались ще майже півроку. На місці колишніх наших осель височіли, наче пам’ятники спаленим хатам, уцілілі де-не-де димарі. Село знищене. Навкруги — залишки металу від техніки і зброї. Ніде жити і нічого їсти. Жили в землянках і уцілілих німецьких бункерах. На згарищі клуні дід відкопав ящик із зерном ріпаку, а в картопляних ямах серед гнилі вишукували молоді бульбочки. Суп, зварений з тієї картоплі і засмажений олією, можна було проковтнути тільки тоді, коли затулиш носа: олія дуже пахла згарищем. А де ж взяти хліба? — Є піч, буде й хліб, — впевнена була моя мама Текля. — Жита нажну на нивці. Нивка ж була замінована... А міни — справжні... Мати дивом залишилась живою. Багато разів у своєму житті ще пекла вона смачний домашній хліб, білі пироги з маком та вишнями і особливі паски. Пригощаючи нас, любила повторювати: — Найбільше, діти, щастя, коли є хліб на столі і мир на землі. І я її розуміла. Переступаючи міни і тонкі дротики, мати знала, що навіть дотик до стебла, з якого зрізала колосок, міг стати останнім... Тому і не можу забути ту першу справжню повоєнну мамину хлібину, хлібину з мінного поля.
