«Я бачив, як стіни літака скручуються, ніби папірці». Ми пережили авіакатастрофу - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.22 € 30.77
«Я бачив, як стіни літака скручуються, ніби папірці». Ми пережили авіакатастрофу

Ця мить тривала кілька секунд. Але вона чітким стоп-кадром залишилася у пам’яті.

Фото з архіву Яни Сон

«Я бачив, як стіни літака скручуються, ніби папірці». Ми пережили авіакатастрофу

Історія Юри та Яни Сон, які вижили під час аварії пасажирського літака в Казахстані

Другий удар був дуже сильним. Нас підкинуло вгору, люди істерично кричали та плакали. Жодних повідомлень від команди не надходило, бортпровідників ми не бачили, вони зайняли свої місця. Про це пише The Village.

Уранці 27 грудня в Алматинській області (Казахстан) розбився пасажирський літак авіакомпанії BekAir Fokker-100, що летів з Алмати в Нурсултан. Це сталося за кілька хвилин після злету, літак двічі намагався набрати висоту, але врешті впав, пробивши бетонну огорожу, та врізався у двоповерховий будинок у приватному секторі. На борту перебувало 98 людей – 93 пасажири (троє немовлят) і п’ять членів екіпажу. Наразі відомо про 15 загиблих і 66 постраждалих. Попередня версія катастрофи – технічна несправність і помилка пілотів.

Серед пасажирів літака було двоє громадян України – Юра та Яна Сон, вони сиділи в його передній частині, що постраждала від падіння найбільше. В обох після аварії діагностували переломи хребта різної складності. Понад два тижні вони провели в лікарні міста Алмати із забороною вставати, адже до кінця не було зрозуміло, що робити з травмами. Це ускладнювало можливість медичної репатріації в Україну. Лікарі рекомендували переліт лише в положенні лежачи для обох, його вартість – близько 6 000 доларів на людину. Таких грошей подружжя не мало, тож потрібно було інакше вирішувати ситуацію. В Україну їм вдалося повернутися більше ніж за місяць – 29 січня (решта часу вони провели у сім’ї Юри).

Янина істерика виглядала так: вона просто мовчки лежала

Ми записали історію Яни та Юри: дізналися, що відбувалося у літаку в момент падіння, запитали, що вони відчували та розуміли під час авіакатастрофи; поговорили про перші хвилини після зіткнення із землею, про рятувальну операцію, період перебування в лікарні й те, як подружжя розв’язувало питання повернення в Україну. Яні дозволили вставати з ліжка тільки після повторного обстеження у Києві, Юра почав обережно ходити в корсеті за кілька днів після виписки з лікарні.

Тут і зараз

ЮРА: Що далі ми віддаляємося від цих подій у часі, то більше це тисне психологічно. У момент катастрофи та відразу після неї голова була зайнята вирішенням багатьох запитань, що виникли, кожного дня треба було ухвалювати десятки рішень, що стосувалися нашого життя. Згодом, коли я дивився фото з аварії літака, то думав, як нам пощастило. Яке щастя, що ми лежимо в палаті, живі. Тобто драматичних переживань і негативу не було, радше навпаки. Лише згодом ми почали усвідомлювати, що відбулося. Додому летіти було дуже страшно, хоча раніше страху польотів я не відчував. Я буквально вчепився руками в крісло і провів так приблизно п’ять годин.

Рейс Z92100

ЯНА: У вересні у нас було весілля. На нього не змогли приїхати бабуся та дідусь Юри, вони живуть в Алмати. Ми домовилися, що провідаємо їх на Новий рік і заразом познайомимося. Двоюрідний брат Юри живе в Нурсултані, його дружина вже мала народжувати, тому ми вирішили полетіти до них у гості, а тоді повернутися в Алмати. Так ми опинилися на цьому рейсі.

ЮРА: У Казахстані це середнього рівня авіакомпанія. Усе відбувалося за планом і графіком. Тривоги ми не відчували. Оскільки виліт був раннім, я дуже хотів спати. Щойно ми зайшли в літак, я сів і задрімав.

ЯНА: Ми сиділи поруч, моє місце – біля вікна. У нашому ряду було три сидіння, а в сусідньому два. Біля нас сидів ще якийсь чоловік. Здається, усі місця в салоні літака були зайняті. Це був дев’ятий ряд, ближче до носа. Коли ми почали розганятися, я відразу збагнула, що щось не так, тому що розгін був довшим, ніж зазвичай. Відчула, як літак на мить відірвався від землі, а тоді впав і вдарився об злітну смугу (чи об землю), шасі ще не встигли прибрати. Від удару людей трохи підкинуло.

ЮРА: У цей момент я прокинувся. Яна сказала, що щось відбувається. Пасажири після удару мінімально запанікували. Якби Яна не зауважила про небезпеку, я б це сприйняв як частину злету. У мене траплялося раніше, що під час набору висоти літак трохи просідав і це відчувалося, але згодом набирав висоту й усе було гаразд.

ЯНА: Після першого удару я подумала, що літак зараз зупиниться і нас висадять. Але він продовжив розгін. Знову відірвався від злітної смуги – і нас почало хитати в різні боки, відчувалося просідання. Ніби спускаєшся у швидкісному ліфті. За якусь мить літак дуже просів і впав на «живіт». Шасі вже точно не було. Різниця у часі між першим і другим ударами становила не більше як хвилину.

Другий удар був дуже сильним. Нас підкинуло вгору, люди істерично кричали. Жодних повідомлень від команди не надходило, бортпровідників ми не бачили, вони зайняли свої місця. Думаю, ми не встигли високо злетіти. Це була висота п’ятого поверху максимум.

Не літак, а паперовий будинок

ЮРА: У момент удару я був у повній свідомості, пам’ятаю все детально. Страху не відчував. Мабуть, боїшся, коли стрибаєш з банджі, адже там є вибір: робити крок чи ні. А тут ми нічого не контролювали. Багато адреналіну. Після другого удару літак ще трохи котився «черевом», а тоді пробив огорожу та врізався в будинок. Це був повний сюр.

ЯНА: Під час зіткнення з огорожею та будинком я побачила, як величезний літак переді мною розвалюється, мов картковий будинок.

ЮРА: Я бачив, як стіни літака скручуються, ніби папірці. Ця мить тривала кілька секунд. Але вона чітким стоп-кадром залишилася у пам’яті. До цього ситуація здавалася реалістичною, але коли літак у тебе на очах розкладається на маленькі шматки, це ніби якийсь фільм на перемотці. Далі потужний удар, гуркіт, крики й темрява.

Ми ні на секунду не втрачали свідомості. Я розумів, що відбувається, щоправда, не міг збагнути, скільки часу це все тривало. Я знав, що наді мною уламки й поруч лежить Яна. Це була передня частина літака, від якої не залишилося нічого. Усе з першого по тринадцятий ряд зім’яло, крісла були під уламками.

ЮРА: Спочатку мені було боляче вдихнути. Потроху я отямився і збагнув, що живий, можу рухати руками та ногами. Поруч чув Янин голос, зверху теж долинали звуки. Я знову відчув, що все реально.

Відразу після цього у голові увімкнувся код: «Вирішувати ситуацію». Свідомість наче сама знала, як діяти. Ми почали кричати людям над нами, кликали на допомогу. Ми не знали, що відбувається навколо, тож просили людину над нами бути обережною, щоб не провалитися чи не звалити на нас якусь частину літака.

ЯНА: Ми й самі намагалися вибратися, але це не дуже вдавалося. Тим паче відчувався сильний біль у спині, ми не знали, наскільки травма серйозна. Чоловіка, що сидів поруч із нами, затисло. Згодом нас витягнув звичайний пасажир із задньої частини літака, там людям дісталося менше. Спочатку мене, потім Юру.

Незрозумілі перші хвилини

ЮРА: В Яни від удару злетіло взуття. Вона стояла на землі у шкарпетках. Курток ми теж не мали. Я запитав Яну, чи може вона стояти, і побіг допомагати іншим. Через адреналін я спочатку не відчував сильного болю.

ЯНА: У мене схожа ситуація. Людей, яких дістали, просили відходити далі від літака, бо думали, що він може вибухнути. Я спробувала йти, але могла робити це лише напівзігнувшись. Щоб перейти через яр туди, де збиралися люди, я попросила одного з чоловіків, що бігали поруч, допомогти мені, бо сама вже йти не могла.

ЮРА: Я чув крики та плач, довкола було багато крові. Люди мали різного рівня травми, були як скалічені, так і зовсім неушкоджені, притомні й непритомні. Я допоміг дотягнути трьох людей до яру. Ми перевіряли пульс у всіх. Двоє були живими, у третього пасажира пульсу не було. Мої руки були в крові, але ця кров була не моя.

Так тривало хвилин 20. Тоді приїхала перша машина рятувальної служби аеропорту. Було видно, що рятувальники шоковані, як і всі навколо, та не розуміють, як у цій ситуації діяти. Як я розумію, їхнє основне завдання було в тому, щоб доповісти про ситуацію на місці катастрофи.

ЯНА: Одними з перших з літака дістали маленьких дітей, деякі з них були немовлятами. Мене однією з перших посадили в рятувальну машину. Згодом туди занесли людей із важкими травмами. Я вийшла з авто, щоб у нього потрапили ті, хто більше потребував допомоги, і діти. Крім спини, у мене була геть зчесана рука – багато дрібних подряпин і порізів.

Документи я носила в сумці-бананці, її зірвало під час зіткнення. Там був і мій телефон. Юра свій теж загубив, тож ми не могли ні з ким зв’язатися і щось дізнатися чи повідомити.

ЮРА: За 10 хвилин приїхали машини рятувальних служб. Вони вже знали, що робити. Це була рятувальна операція. Людей зі складними травмами та непритомних заносили в карети швидкої допомоги. Тих, хто міг рухатися і не мав значних очевидних ушкоджень, посадили в буси та повезли в медпункт аеропорту. Деякі люди (мабуть, із задньої частини літака) їхали стоячи, щоб інші могли сісти. Коли ми виїздили з місця аварії, там залишалося ще багато людей.

Знеболювальні та заспокійливі

ЮРА: У травмпункті ми провели ще півтори години. На той момент спина сильно боліла, але ми до останнього сподівалися, що це нічого серйозного. Людям надавали першу допомогу, ставили шини, пропонували знеболювальні та заспокійливі.

Ми бачили пасажирів з важкими травмами. Одній жінці прокололо легеню, ще один чоловік залишився без частини ноги. Ймовірно, через шок, але в мене не було відторгнення. А може, й тому, що я допомагав іншим вибиратися з-під уламків і психіка встигла адаптуватися.

ЯНА: Я старалася не дивитися на все це.

ЮРА: Я хвилювався за своїх бабусю та дідуся. Вони в мене старенькі. За логікою вони вже мали дізнатися, що ми не дісталися Нурсултана, бо переліт короткий. Брат, який мав нас зустрічати, вже знав, що рейс затримується. У новинах майже миттєво повідомили, що літак впав.

Ми намагалися зв’язатися з сім’єю ще дорогою в травмпункт. Просили в людей смартфони, заходили в наші соцмережі та телефонували родичам. Вони не знали, що з нами, і встигли навіть в одну лікарню заїхати та перевірити, чи ми там.

Допомогу надавали досить довго. У якийсь момент ми подумали, що варто викликати таксі та просто поїхати додому. Ми не розуміли, що в нас за травми. І спитали лікарів, але нам заборонили виходити з травмпункту. У них процедура, вони не можуть просто відпустити постраждалих.

ЯНА: Згодом приїхала «швидка» і нас забрали на обстеження. Там зробили МРТ і КТ, УЗД всіх внутрішніх органів, взяли кров на аналіз. Під час УЗД лікарі розмовляли між собою, і мені здавалося, що зі мною все гаразд. Але після КТ мені відразу привезли візок і заборонили вставати. Коли я запитала чому, сказали: «У вас перелом хребта». У мене була істерика. Це звучить жорстко. Я не стикалася з таким, у моїй голові перелом хребта – це все.

ЮРА: Янина істерика виглядала так: вона просто мовчки лежала.

ЯНА: Я плакала. Сльози котилися.

ЮРА: Мені теж заборонили вставати. Нас поклали в окрему кімнату. Спочатку ліжка розміщувалися на відстані кількох метрів, але потім їх зсунули, щоб ми були ближче. Ми не падали духом. У перший день найважливішим розумінням стало те, що ми живі, а все решта якось вирішиться. Я тоді навіть думав, якщо більше ніколи не зможу вставати, то робитиму свою роботу лежачи. Нічого страшного.

ЮРА: Ми не розуміли, як дістанемося додому. Рухи з боку посольства почалися лише за кілька днів після Нового року. Тоді на руках ми мали десяток різних діагнозів і, відповідно, рішень. Одні з них вели до того, що ми маємо негайно вставати, інші ж твердили, що вставати нам суворо заборонено і потрібно терміново робити операцію. Крім того, було зрозуміло, що звичайний переліт нам не підійде.

ЯНА: Із самого початку лікарі казали, що ми обоє маємо летіти тільки лежачи. Щоб це влаштувати, потрібно перекрити кілька рядів у літаку. Це зветься «медична репатріація». Її вартість – 6 000 доларів на людину. Цю суму нам озвучили в компанії Air Astana, що літає в Київ. У листі ми повідомили, що з рейсу Z92100. Авіаперевізник погодився дати нам знижку 50% на 27 січня, але тільки для однієї людини.

Згодом виявилося, що на одному літаку можна перевезти лише одну людину. Тож був варіант або летіти двома окремими рейсами, або Юрі летіти сидячи. Але з лежачим пасажиром мав перебувати ще супровідник (не Юра). Загалом на переліт спочатку потрібно було 12 000 доларів, тоді 9 000, відтак дійшло до 6 000 доларів.

ЮРА: Ми весь час були на контакті з лікарями. Згодом, після консультацій, вони дозволили летіти мені напівсидячи (це можливо лише в бізнес-класі). Фінальна сума перельоту становила 5 500 доларів для нас із Юрою та супровідника. Ми розуміли, що таких грошей не маємо. На той момент ми не знали, чи потрібна буде нам операція і скільки це все може коштувати.

Кайф жити звичайне життя

ЮРА: У моєму житті вже бували моменти, які повністю розібрали та знову зібрали мене. Я вважаю себе доволі сформованою людиною, і моє життя до авіакатастрофи мені подобалося. І, як не дивно, після усіх цих подій мені просто захотілося повернутися до звичайного життя. Ходити на роботу, грати музику на вечірці, займатися сім’єю, побутом. Майже одразу увімкнувся у справи, повернувся до роботи.

Ще одна річ, яку я засвоїв: треба менше перейматися дрібницями. Вилив на себе каву вранці, то й що? Проспав трохи, і? Не хочеться витрачати важливі хвилини життя на негатив.

ЯНА: Перед поїздкою у мене був важкий грудень. Я багато працювала – 20 днів без вихідних. Після авіакатастрофи зрозуміла, що жодна робота не вартує вечора з родиною чи поїздки до друзів. Адже робочі дні врешті швидко забуваються, а момент близькості з рідними залишається. Треба менше перейматися дрібницями. Вилив на себе каву вранці, то й що? Проспав трохи, і? Не хочеться витрачати важливі хвилини життя на негатив.