Реабілітація потрібна кожному військовому, який повертається з зони бойових дій: комусь більше, комусь менше.
«Кожен ветеран розуміє один одного, незважаючи на те, з якої він країни. І це вражає», - ветеран ЗСУ
Олексій Бобчинець з дитинства мріяв стати військовим, як батько. Він вступив до Військової академії в Одесі у 2012 році, а випустився, коли в Україні вже кілька років йшла війна. Одразу після закінчення вишу молодого офіцера відправили на Схід – виконувати бойові завдання на маріупольському напрямку. А через рік служби він отримав поранення
«Ми разом із командиром позиції перевіряли одну з висунутих вогневих точок, і я натрапив на ворожу протипіхотну міну. Саме у той момент, коли тільки підірвався, буквально за три секунди у мене перевернулося все життя. Вибуховою хвилею мене відкинуло на живіт, я був при тямі і побачив, що у мене немає ноги. Але швидко прийняв цю ситуацію та зрозумів, що треба рухатися далі. Потім були шпиталі у Маріуполі, Дніпрі, Києві, реабілітація, і, врешті, мені встановили протез», – пригадує Олексій.
Незважаючи ні на що, він продовжує військову службу. А через рік представлятиме Україну на міжнародних змаганнях Invictus Games.
«Ще зі шкільних років я твердо вирішив стати військовим, як мій батько, - говорить Олексій. - Спочатку вчився у Чернігівському військовому ліцеї, а у 2012 році вступив до Військової академії в Одесі. Ми – покоління молодих офіцерів, яких навчали на прикладах сучасної російсько-української війни. Тому, по закінченню вишу, жодних вагань щодо того, чи йти на війну не було.
Я випустився у 2016 році, і за розподілом потрапив до 137-го окремого батальйону морської піхоти. Першим місцем на Сході, куди я потрапив, був Маріупольський напрямок, населений пункт Павлополь. Там я служив майже рік, там отримав поранення.
Звичайно, реабілітація потрібна кожному військовому, який повертається з зони бойових дій: комусь більше, комусь менше.
Ми разом із командиром позиції перевіряли одну із висунутих вогневих точок, і я натрапив на ворожу протипіхотну міну. Саме у той момент, коли тільки підірвався, буквально за три секунди у мене перевернулося все життя. Вибуховою хвилею мене відкинуло на живіт, я був при тямі і побачив, що у мене немає ноги. Але швидко прийняв цю ситуацію та зрозумів, що треба рухатися далі. Потім були шпиталі у Маріуполі, Дніпрі, Києві, реабілітація і, врешті, мені встановили протез.
Приблизно через рік після поранення я зрозумів, що мені просто необхідні спортивні заняття. Тому що я відключаюся на тренуваннях, мозок думає по-іншому, відпочиває від негативних думок.
Зараз я продовжую службу в Інституті Військово-морських сил. Брав участь у марафоні морської піхоти у Вашингтоні та проходив тестування до «Ігор Нескорений» у 2017 році. Тоді на відбір не потрапив, а у минулому році прийняв рішення твердо за це взятися. Собі напевно я щось доводжу і досі. Вважаю, що треба перед собою ставити мету і йти до неї. Я мав велике бажання бути у цьому оточенні, займатися тим, що мені дійсно подобається, і ось я у збірній України!
Звичайно, реабілітація потрібна кожному військовому, який повертається з зони бойових дій: комусь більше, комусь менше. У нашій команді немає людей, яких треба витягувати з депресії. Але саме спорт допомагає ветеранам краще пристосуватися до нормального життя. Як, наприклад, мені. Я все життя ним займався, і це для мене найефективніший вид реабілітації.
Оскільки я вважаю себе спортивною людиною, для мене мета на цих змаганнях – перемога. Але не треба забувати про такий фактор, як спілкування з ветеранами з інших країн. Хочеться ділитися досвідом і для себе дізнатися щось нове. Кожен ветеран розуміє один одного, незважаючи на те, з якої він країни, на якій війні побував. І це вражає».
