Кіборг вижив у пеклі, щоб через 5 років віддати нирку синові - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.40 € 33.31
Кіборг вижив у пеклі, щоб через 5 років віддати нирку синові

Василь Шумик за героїзм у війні з Росією удостоєний ордена «За мужність» III ступеня.

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

Кіборг вижив у пеклі, щоб через 5 років віддати нирку синові

Василь Шумик із Камінь–Каширського району, який воював за Донецький аеропорт, врятував життя своїй єдиній дитині. Родинна операція була успішно проведена у Ковельській центральній районній лікарні

«Ваша газета мені багато допомогла, коли я не знав, як далі жити»

Про кіборга Василя Шумика ми вперше розповідали у січні 2018–го. Тоді після зустрічі з нашим героєм у його рідному селі Ворокомле з’явилася публікація, у заголовку якої були його слова: «Я вижив у тому пеклі. На щастя чи на жаль». Сьогодні ми знаємо, що таки сталося це на щастя. А тоді оте гірке «на жаль» було небезпідставне…

Пішовши добровольцем у Збройні сили України, чоловік воював у 2015–му за Донецький аеропорт, звідки багато хто не повернувся. А якщо і вижив, то залишився інвалідом. Адже, як казав Василь, у ті жахливі дні там «було справжнє пекло — ​не вистачало тільки ядерної зброї проти нас». Василеві Бог дарував життя. Але після трьох контузій у тих пекельних боях учасник АТО не мав ніякої групи інвалідності — ​для цього потрібно було пройти обстеження, а у військовому госпіталі міста Луцька, як йому говорили, — ​черга. Чоловік, пригадую, казав: «Я розумію, що зверху є негласне завдання не давати таким, як я, групи інвалідності, бо це ж державні кошти. А що мені робити? Я вже не знаю, куди мені звертатися…».

У ситуації, в якій опинився, учасник АТО з болем і відчаєм казав: «Ми для держави — ​відпрацьований матеріал. Вона нас використала, коли виникла потреба».

А згодом у нашій газеті на продовження порушеної теми була публікація «Держава, за яку ти йшов на смерть, не може кинути тебе напризволяще. Чи не так, пане губернаторе?». Питання адресувалося тодішньому голові Волинської обласної державної адміністрації Олександрові Савченку. А коли у червні 2018– го у Києві була пресконференція для регіональних та всеукраїнських ЗМІ, яку проводила дружина п’ятого Президента України Петра Порошенка, то головний редактор «Волині–нової» Олександр Згоранець звернувся до Марини Анатоліївни з проханням посприяти кіборгу з Волині у вирішенні його проблеми.

Буквально одразу з Адміністрації Президента у Волинську обласну держадміністрацію було направлене відповідне звернення з приводу долі Василя Шумика. У селі Ворокомле побував губернатор Олександр Савченко, де зустрівся з кіборгом. І таки було прискорено процес отримання необхідних документів для оформлення гарантованих державою пільг. Василь Шумик врешті–решт одержав інвалідність, достойну пенсію. Цим чоловік завдячує і нашій газеті, яка привернула увагу до його проблеми.

Втім, слідкуючи за долею свого героя, ми, звичайно ж, навіть не могли передбачити, що згодом розповідатимемо про нього у зв’язку з таким його вчинком: кіборг віддав нирку своєму синові. Сам чоловік із скромності не дуже охоче говорить про те, що став донором для дитини. Мовляв, про це краще з Оксаною (мамою Сашка) поспілкуватися. І при цьому ще більш інтригує ось такою фразою: «Признаюся, ми з нею зійшлися». Подружжя, як було відомо з першої зустрічі з Василем, розлучилося ще у 2004–му, і син Олександр жив з матір’ю у Камені–Каширському. Але з батьком зв’язків не втрачав ніколи. Приїжджав у Ворокомле до тата й бабусі.

«Ми здали аналіз, і він показав, що обоє можемо бути донорами для сина»

Олександр ріс, як і всі діти. Про захворювання нирок стало відомо лише у 2015 році, — ​коли досяг допризовного віку і пішов у райвійськкомат на медкомісію. Мама юнака Оксана, пригадуючи, як то було, розповідає:

— Тоді Саша лежав у стаціонарі обласної дитячої лікарні, де його обстежили, підлікували. З роками, як уже вийшов із підліткового віку, ми зверталися і в обласну клінічну лікарню для дорослих. Все було ніби нормально, і він вів звичний спосіб життя.

Біда постукала торік восени. 20 жовтня в Олександра дуже піднявся тиск, і він впав у кому. Був у Камінь–Каширській районній лікарні під крапельницею. А через три дні його направили у Луцьку міську клінічну лікарню. За словами жінки, вже в дорозі хлопець став виходити з коми. Стало трохи спокійніше на душі. Давали спочатку надію на те, що все буде добре, й медики обласної клінічної лікарні, куди Олександра перевели через тиждень. А потім аналізи ставали все гірші, і його виписували вже з умовою, що вдома, у Камені–Каширському, потрібно проходити гемодіаліз. Життя юнака стало регламентоване: три дні на тиждень він мав бути в Камінь–Каширській районній лікарні на цій непростій процедурі. З такою бідою зустріла сім’я Шумиків і 2020 рік. Оксана розповідає:

— Тоді я згадала, що в обласній клінічній лікарні обговорювався прийнятний у нашому випадку й варіант трансплантації нирки. Маючи аналізи сина, які були в нас на руках, ми поїхали в Київ — ​у відомий інститут Шалімова. Нас записали в лист очікування на трупну нирку. Коли б з’явилася така, яка б Сашкові підходила, — ​невідомо. Одне слово, настрій у мене був далеко не оптимістичний…

Василь по-чоловічому благородно вчинив і сказав Оксані, що він піде на родинну операцію. Мовляв, після війни у нього голова «не така», а якщо нирки добрі, то одна з них має порятувати рідну дитину.

І ось 24 січня. Жінка із сином знову вирушає до Києва, щоб доздавати аналізи, яких не вистачало. Оскільки мали їхати з Ковеля, то Оксана, яка вже чула про трансплантацію, зокрема нирок, у Ковельській центральній районній лікарні, вирішила зайти і сюди, щоб розпитати, яка тут у них може бути перспектива із пересадкою нирки. І коли тодішній головний лікар медичного закладу Олег Самчук та трансплантолог Максим Овечко у розмові з нею запитали про можливого родинного донора, то вона, звичайно, ухопилася за це і сказала, що є мати і батько. Просто вона була не в курсі всіх варіантів, тож і прийшла розпитати.

— Того дня, — ​розповідає жінка, — ​у Ковелі був якраз лікар із Києва, який брав аналіз на сумісність. Я вирішила не втрачати таку можливість, бо хто його знає, коли він ще приїде на Волинь? Дзвоню Василеві. Кажу коротко про ситуацію. І він встигає на маршрутку, яка відправлялася у Ковель через 20 хвилин. Ми здали аналіз, який показав, що обоє можемо бути донорами для сина.

Василь по–чоловічому благородно вчинив і сказав Оксані, що він піде на родинну операцію. Мовляв, після війни у нього голова «не така», а якщо нирки добрі, то одна з них має порятувати рідну дитину. І вже наступного дня здавав необхідні аналізи у Ковелі. Їздив і в Київ, де 28 січня спеціалісти визначали, яку нирку краще забирати. Як каже, ще в житті таких скрупульозних обстежень не проходив.

Сашко завжди буде вдячний батькові, який своїм вчинком дав йому майбутнє.
Сашко завжди буде вдячний батькові, який своїм вчинком дав йому майбутнє.

«Мамо, нехай тато живе з нами»

Операція припала на 30 січня. Дні народження батько й син відзначили в палаті: 3–го лютого Василеві Шумику виповнилося 42 роки, а 7–го — ​Сашкові було 20. Те, що кожного дня в лікарню приїжджала Оксана, — ​само собою зрозуміло: хто, як не мама, підтримає сина?! Але бувала тут і його дівчина Юля, яка не злякалася, не покинула коханого, коли дізналася про важку недугу. Більше того — ​вона говорила: «Я тебе так люблю, що, якби можна було, то і свою нирку тобі віддала б». У день двадцятиріччя Сашка Юля зайшла в палату з тортиком, запалила на ньому свічки, щоб іменинник загасив їх із думкою про свої найзаповітніші мрії.

Знаючи уже від Василя, що після всього пережитого вони з Оксаною, як він висловився, зійшлися, хочу від самої жінки почути про переміни у їхньому житті. І вона розповіла:

— Одного дня, вже виписавшись з лікарні, син сказав, звертаючись до мене: «Мамо, нехай тато живе з нами». Я відповіла, що не буду проти цього. Тепер ми разом. І поки що все у нас добре.

Якщо не вдаватися в подробиці, ці двоє людей колись розлучилися через сумнозвісне «не зійшлися характерами». Тепер значною мірою їх об’єднало те, що із сином сталася біда, і його треба було рятувати (та й зараз, у непростий період реабілітації, необхідні і моральна підтримка, і чималі кошти на ліки).

Тепер вони разом — ​мама, тато і син, який живе із батьковою ниркою.
Тепер вони разом — ​мама, тато і син, який живе із батьковою ниркою.

Але головне, здається, в тому, що Василь і Оксана не спалили за собою останніх мостів, так і не стали чужими людьми. Жінка, як сама каже, ніколи не налаштовувала сина проти батька — ​хлопець був близький із ним: коли хотів, то їхав до нього у Ворокомле. А ще вона розповіла таке:

— Коли Василь потрапив у те пекло, яким були бої за Донецький аеро­порт, то Саша не відходив від телевізора. Усі новини дивився. Я бачила, як він переживає, щоб із батьком не сталося найстрашніше. Навіть боялася подумати, яким ударом це може бути для сина, і молилася за Васю. Просила Бога, щоб вернувся живим, бо ж його так чекає рідна дитина.

…Тоді ні Оксана, ні Василь ще не знали, що зможуть «двічі в одну річку увійти».


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.