Не стало чоловіка, який знав, про що співає вітер - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.95 € 30.40
Не стало чоловіка, який знав, про що співає вітер

Він любив природу з її розмаїттям і багатством...

Фото Олександра ПІЛЮКА.

Не стало чоловіка, який знав, про що співає вітер

На минулому тижні помер герой наших публікацій Микола Грома, який свого часу був єдиним жителем Октавина Володимир-Волинського району

Власне, те, що молодий чоловік перебрався в це село серед полів (за сім кілометрів до Зимного!), жив тут одиноко і його інакше й не називали, як «Самітник», і послужило знайомству, спілкуванню з ним. І ось Ярослава Колоскова-Вознюк на своїй сторінці у фейсбуці, як повідомило інтернет- видання «БУГ», написала: «Немає уже Миколи. Складної долі був хлопець. Запам’ятається добрим, щирим та хазяйновитим». У коментарях зазначили, що смерть настала від пухлини головного мозку. Поховали чоловіка у селі Дігтів, де покояться його батьки.

Перший раз ми зустрілися з Миколою взимку 2013-го. Це було невдовзі після Різдвяних свят. Господар пригощав власноруч спеченими пирогами, засмаченою шкварками картоплею і розповідав, як йому живеться так далеко від людей. Вражало те, що тут Микола навчився слухати пісню вітру: «Як тонкий спів, то з півдня дме, як зі сходу, то вже грубий голос — ​тоді аж рве шифер на даху. А як із заходу чи півночі, то ніби й хата ворушиться…».

Я з молитвою встаю і лягаю. Читаю молитовник, а інколи, як дуже втомлений, то просто промовляю «Отче наш», «Вірую» — ​те, що знаю напам’ять… 

Репортаж мав продовження — ​влітку 2016-го ми знову були в Октавині. Цього разу ще й відеосюжет зняли. Самітник уже не тримав корови, бо «заслабла й пропала», тож завів дві кози: хоч сам молока не п’є, «але ж поросятам є що дати, качкам трохи перепадає… І, звичайно, коти ласують». На подвір’ї нас зустрічало різноголосе птаство. Коли мова зайшла про те, що, маючи хату в Ласкові, міг би там жити, ближче до людей, Микола сказав: «А мені тут спокійніше на душі. Я люблю бути сам, наодинці з тишею. Рано встаю, молюся, потім пораюся по хазяйству. А там, як цієї літньої пори, і до лісу вирушаю…». Збирав чоловік і гриби, і лікарські трави, на яких знався, перейнявши щось від бабусі, а щось від людей, з якими зустрічається і в тих своїх мандрівках, і на своєму обійсті, куди вони заходять води попити.

А якось Микола зателефонував і розповів, що очікуються переміни в його житті. Добрі люди пообіцяли йому корівчину. І збирався чоловік на нове місце проживання, яке, як розповідав, хоч і в лісі, але ближче до села. Одне слово, намічалася чергова зустріч і репортаж у газеті. Та коли якось сама подзвонила, боячись, щоб нічого не пропустити, то дізналася від Миколи, що він уже перебрався в село Ласків. Задумка самітника з новим місцем проживання відпала, бо, як сказав, здоров’я підводить…

І ось — ​сумна новина. Не стало чоловіка з непростою долею, який «із Божою поміччю давав собі раду». Він дуже любив природу, під вікнами його хати цвіли власноруч посаджені півники. Микола говорив із цього приводу: «У Біблії написано, що людина — ​Господнє творіння. Бог створив її за своєю подобою, вона повинна любити все, що він дарував, — ​і красу природи також. Я з молитвою встаю і лягаю. Читаю молитовник, а інколи, як дуже втомлений, то просто промовляю «Отче наш», «Вірую» — ​те, що знаю напам’ять…

Нині ж ми, ті, хто знав цього чоловіка, помолимося за упокій його душі.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.