Я ще ніколи не писала листів до газети, але, прочитавши статтю «Дітям від 1933—1945 років народження присвоїти статус учасників війни», вирішила написати.
Шановні панове! Пізно ви вже почали за це думати...
Я ще ніколи не писала листів до газети, але, прочитавши статтю «Дітям від 1933—1945 років народження присвоїти статус учасників війни», вирішила написати. Шановні панове! Пізно ви вже почали за це думати. Вам, високим чинам, яким би належало думати за долю людей, мало відомо, яким було дитинство, молодість дітей цих років. От в цьому листі я і хочу розповісти про своє дитинство. Коли забрали мого тата на війну, мені був всього-на-всього один рік. Так я більше ніколи і не побачила свого татка. Не можу навіть уявити, який він був. Не знаю батьківської ласки, підтримки. Зате добре пам’ятаю післявоєнні роки свого дитинства. На маминих плечах нас зосталося троє — брат (уже покійний), 1931 року, сестра 1934 року, і я. Після війни ще були підсобні господарства — три гектари землі, одна конячка. Нинішня молодь навіть уявити не може такого життя. Поїдуть в поле орати мама покійна і братик, якому було 13 років. Оре брат, кине плуг, сяде на ріллю і плаче. Беруть мама, пройдуть пару плиток, брат встає, бере плуг і говорить: «Давайте, я все одно краще». Серпом все треба було вижати, ціпом змолотити, в клуню завезти, а потім в жорнах змолотити і тоді пекти хліб. Який він був смачний. Мені 6 років, кожний день корів пасу, а сестричка дома, по хазяйству корів доїть, свині доглядає. Та й війну я ще трохи сама пам’ятаю, чи може вже то з розповіді мами запам’ятала. Пролітають літаки над лісом. Мама беруть мене на плечі і також тікають, старші самі вже з людьми біжать, а мамі важко з людьми бігти, покладе мама мене на землю, сама зіпреться на руки і лежить наді мною. Я полежу трохи і кажу: «Мамо, я хочу встати». «Лежи, лежи, — просить мама, — бо ж чуєш — бух, бух». Я і уявити не могла чого мама, спершись на руки, лежить наді мною. Як мені хотілось ходити в школу, як хотілося вміти читати, писати, адже мама були не грамотні, а я вже дивись і квитанцію їм якусь прочитаю і напишу, що треба, а ще моя мама сама вела пасіку, то як неділя, то вони просять прочитати. В них на той час вже була книжка про бджільництво, і я сиджу і читаю їм. Якби зараз дитину з 1946—1950 років привів в школу до теперішніх учнів, на неї б дивились, як на якесь чудо. З домотканого полотна сумочка, в більшості дітей постоли (нинішні діти може і не знають, що то таке). А одежина з домотканого сукна або полотна. Оце задумалась і запитую сама в себе: навіщо ж я все те пишу? Мабуть, для того, щоб наші діти, внуки, якщо прочитають, впізнали ще маленьку долю історії людей нашого краю. А, може, ще хтось прочитає з наших депутатів, то ж нехай подумають, як же живуть зараз ті люди, яким уже за 60. Не бачили дитинства, молодості (особливо ті, батьки яких не повернулися з війни), не дуже і старість забезпечена, на 89 гривень не нарозкошуєш. Все, що ми побудували за післявоєнні роки, розгромили, розтягнули, і, головне, нема винних. Ніхто нікого не питає, де воно ділось. І все продовжується далі. Клуби, бібліотеки, корівники запущені, забур’янені землі, все звели нанівець за якихось пару років, а теперішні пенсіонери його будували важкою працею. То вони учасники війни чи ні? Олена КОЦ, жителька с. Борове Любомльського району.
