Серпиками крил стинають тишу - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.25 € 32.89
Серпиками крил стинають тишу

Вона таки є – ця радість, ця тонка первозданна небесна поезія пташиних піруетів над нашими земними буднями.

Фото pixabay.com.

Серпиками крил стинають тишу

Прислухаймось. Може, не така вже й незрозуміла ця пташина мова

Волинська літераторка Надія Гуменюк опублікувала історію про ластівок. Вигадлива оповідь розміщена на фейсбук-сторінці авторки.

Маленький ранковий сюрприз – пташка на лоджії. Причаїлася в куточку, за картонною коробкою, й анічичирк.
– Привіт, – кажу. – Як тобі тут спалося-ночувалося?
Мовчить, лише круглими чорнющими інопланетянськими очима поводить.
Втім, я не дуже й здивована цим несподіваним візитом. Торік і позаторік серпокрильці вже ненароком залітали до нас крізь відчинене вікно лоджії, а у вузькому проміжку між внутрішньою дерев’яною обшивкою та зовнішніми старими бетонними плитами навіть своїх нащадків виводили. Можливо, це котрийсь із колишніх гостей, а може, незнайомець із того самого пташиного племені.
Пташка покірно дається до рук (серпокрильці не бігають по поверхні), за вікном випурхує з них на волю: спочатку падає вниз, але на рівні третього поверху стрімко здіймається догори. Пролітаючи повз шостий, посилає мені на прощання своє неповторне «стрі-і-і-і…» (мабуть, цього разу воно означає «Дякую!»), приєднується до зграї заклопотаних родичів і зникає вдалині, десь над мілководною Сапалаївкою. А на моїх долонях залишається тремке тепло маленького сильного тіла, шовковиста ніжність крил, магнетичний доторк небесної енергії.

А на моїх долонях залишається тремке тепло маленького сильного тіла, шовковиста ніжність крил, магнетичний доторк небесної енергії.

Це неймовірне відчуття воскрешає далекий спогад.
Тоді я вперше ось так само тримала в долонях птаха, але то було ластівчине дитинча.
Ластівки – не просто улюблені птахи, вони – моя рідня. Ми навіть жили в одній хаті. Точніше, у хаті жила я, а ластів’їна пара – у чашечці-хатинці на причілковій стіні. Прилітали ще в квітні, сповіщали про своє повернення радісним щебетом і відразу бралися підрихтовувати своє маленьке помешкання: носили у дзьобиках грудочки землі та сухі билинки, вистеляли дно для майбутнього потомства травою і пір’ям. Коли мама білила хату, то дуже обережно водила щіткою навколо гнізда, щоб не зачепити, не пошкодити, навіть тоді, коли ластівки вже відлетіли і воно було порожнім. А ще дорослі постійно нагадували нам, дітлахам: не можна ображати ластівку, бо то Божа пташка – коли Христа розпинали, вона крала цвяшки у його мучителів; не можна чіпати ластівчині яєчка, бо обличчя стане рябим; не можна полохати ластів’ят, бо буде горе… Не пам’ятаю, щоб хоч один хлопчак, навіть найнеслухняніший, найвідчайдушніший, порушив ці настанови. А те ластів’ятко, яке тоді потрапило до моїх рук, просто випало з гнізда. Довелося приставляти драбину до стіни і повертати малого непосиду на місце.

Коли вперше простір біля нашої багатоповерхівки заповнило радісне «стрі-і-і-і…», мені здалося, що то літають міські ластівки. Дуже вже подібний вигин крил, і звукові сигнали нагадують ластів’їні. Але всезнайко-гугл підказав: це серпокрильці. Вони не такі елегантні, як сільські ластівки, не сині з білосніжним черевцем, а чорні, дещо менші, й гніздяться інакше, і поводяться по-іншому. Скажімо, серпокрилець ніколи не сідає на землю, бо з неї він уже не злетить, зате літає зі швидкістю 200 кілометрів на годину, його пташенята, здійнявшись у повітря, вже ніколи не повертаються до гнізда… Але радість від їхніх запаморочливих польотів і повітряних трюків, від їхніх звуків, від самої їхньої присутності біля нас – така сама. Шкода лише, що перебувають серпокрильці у місті зовсім недовго: прилітають наприкінці травня, а вже якогось ранку на самісінькому старті серпня раптом помічаєш, що за вікнами не чути веселого пташиного попискування, що навіть небо враз притихло і посмутніло. Доводиться чекати на приліт серпокрильців аж цілих десять місяців.

Втім, така діалектика життя – радість завжди коротша, ніж чекання на неї. Але дяка Всевишньому, що вона таки є – ця радість, ця тонка первозданна небесна поезія пташиних піруетів над нашими земними буднями, це відчуття таємничої магії світу, у якому ми живемо, цей незбагненний, непояснимий магнетизм, що якимись невидимими струнами поєднує людину на землі та птаха в польоті.
Літо лише наближається до свого апогею. Ластівки літають. Серпокрильці серпиками крил стинають ранкову тишу й наповнюють місто радісними звуками. Розмаїте птаство щось промовляє до нас на всі голоси. Прислухаймось. Може, не така вже й незрозуміла ця пташина мова.

Надія ГУМЕНЮК.