Не було у Степанця Мазура ніколи і ніяких конфліктів із владою. Ніколи і ніде. І раптом ось тобі на...
Не було у Степанця Мазура ніколи і ніяких конфліктів із владою. Ніколи і ніде. І раптом ось тобі на.
Анатолій ГІРИЧУК
А почалося усе з отих двох клятих телефонних стовпів. З отих двох схожих, немов близнята, міцних, файних, просмолених стовпів, що стояли якраз посередині Степанцьового городу, тримали на собі дроти і тихенько гули вечорами. Й начебто не заважали вони Степанцьові, та все ж якось муляли йому. Ото як весною орав город, то треба було обминати їх кіньми, залишаючи два, невеликі правда, огріхи, на яких виростали потім бур’яни і зацвітали червоні маки. Того весняного сонячного ранку длубався собі Степанцьо біля повітки, щось різав, підтесував і мугикав під ніс. І раптом вгледів, як на його городі, біля отих стовпів, неначе чортик із табакерки, з’явився якийсь жевжик при краватці, в чорній шкіряній маринерці і з такою ж чорною папкою в руках. Він почав щось міряти кроками від стовпа до стовпа, задирав догори голову, ворушив губами і щось записував собі у папку. Зацікавлений Степанцьо відклав інструмент і став спостерігати за незнайомцем. Його доїдала цікавість і він, не витримавши, кахикнув і почав: — То що, може, теє-то, знацця будете стовпи... ліквідіровать? — згадав Степанцьо слово із якогось фільму. — Може, й будемо, може, й будемо, — чи то проказав, чи то проспівав незнайомий і далі шось писав собі. — То, може, теє-то, я їх сам... ліквідірую і до хліва, — посміливішав Степанцьо. — Ви що? Ви що? — визвірився на нього дженджуристий, — то державна собствєнность, всьо на учотє! — Та воно ж то так, ми ж розуміємо, — зніяковів Степанцьо, — так воно ж не задарма. Що там з нас теє-то, так нехай пан-товариш скажуть,— вже уявляючи собі, які ж то файні будуть балки з тих стовпів на новий хлівчик. Незнайомець глибоко замислився, щось полистав у папці, і нахилившись до Степанця, щось шепнув йому у вухо. Потім голосно і грізно додав: — І щоб через годину тут було чисто, пойняли? — Ми в момент... — захлинувся Степанцьо і галопом метнувся до хати. Коли дженджуристий з грошима, півлітрою перваку і чималим куснем сала зник з городу, Степанцьо узявся до діла. Гукнув сусідського Федька і за годину на городі було чисто. Ще через годину забрали Степанця. Приїхали «бобиком» міцні, ставні хлопці з області. — Де стовпи? Де дріт? Хто дозволив? — Так отой же ж ваш! Отутечки був. Отакий ого-го! — Степанцьо змертвілими руками показував, яким був той «їхній» і яка в нього була папка. — Що ти, дядьку, верзеш? Який наш? Хто наш? Це ж диверсія! Почувши страшне слово «диверсія», Степанцьо зо два рази хапнув ротом повітря і тихо опустився на торішню ріллю. Степанцьо відбувся переляком і невеликим, на його думку, штрафом. Вистачило корівки Масі і кабанчика Васі, якому все одно світив капут — на носі була Паска. На городі знову стояли два стовпи-близнюки, тримали на собі дріт. Тільки Степанцьо щось був не в повному порядку. Дуже мовчазний став після того вояжу. І коли після Паски орав город, то залишались на полі ще більші огріхи, ніж раніше, ще далі обминав стовпи. І ще намертво приклеїлось до Степанця прізвисько — «Диверсант».