Мені випала доля працювати в харчовій промисловості з 1959 року аж до виходу на пенсію. Починав тоді, коли ще сік із вишень вичавлювали на заводі дерев’яним товкачем...
Віталій ДЗЮРИЛО
Мені випала доля працювати в харчовій промисловості з 1959 року аж до виходу на пенсію. Починав тоді, коли ще сік із вишень вичавлювали на заводі дерев’яним товкачем.
Але тоді усім працівникам властивий був патріотизм, прагнення виробити якнайбільше продукції, розширити виробництво. І це — при мізерній оплаті праці, тривалості робочого дня понад норму. Та ніхто не вимагав подвійної оплати або відгулів. Тому й рухались вперед. Освоювали пустирі, будували. В Турійську на “Мошковій ямі”, де єврей копав білу глину і відвантажував в Європу, побудували консервний цех, пекарню. В Іваничах на болоті виріс райхарчокомбінат, в якому виробляли безалкогольні напої, вино, олію, крупу, комбікорми, а пізніше — консерви. Такий ентузіазм був властивий кожному колективу. Не було в той час в обігу слів “інвестиція” і “недоторканність”. Для тодішнього директора райхарчокомбінату було певним шиком, якщо йому вдавалось з райцентру приїхати до Луцька на бортовому автомобілі типу ГАЗ-51, а в кузові привезти ще згідно з викликом два—три спеціалісти на нараду. Добре, що таке пішло в історію. Це наша заслуга, досягнення. А яким же є наше сьогодення? Нам, пенсіонерам, сьогодні боляче спостерігати, як створені тяжкою працею об’єкти тепер стали обшарпаними, безлюдними, стоять без користі. Проте тут криється замаскована хитрість “нових українців”, які керують цими об’єктами і “викручують” собі та ще декільком службовцям зарплату. Мають вони підтримку і депутатів. Ці “нові українці” доводять керовані ними об’єкти до “комерційної стиглості”, щоб показати людям, що не було інвестора, підприємство збанкрутувало, розорилось. Переоцінить авторитетна комісія і за безцінь продадуть потрібним людям: сину, брату, свату. Така доля чекає тисячі об’єктів у нашій незалежній Україні, в тому числі Луцький, Іваничівський, Турійський консервні заводи, на яких вже декілька років не виробляють продукції. Якщо Іваничівський, Турійський ще можна відновити, освоїти випуск іншої продукції, то Луцький відродити практично неможливо, бо розташований завод у центрі міста, не має дольової участі в очисних спорудах і водопостачанні, не має власної котельні. Крім цього, є незакінчене будівництво нового консервного заводу на Гнідаві, куди вкладено понад чотири мільйони карбованців. Окремої уваги заслуговує Рожищенський консервний завод, на якому змонтовано дві потужні імпортні лінії з виробництва зеленого горошку. Тільки через непорозуміння між виробниками горошку і головою ВАТ “Деметра” п. Харченко цей завод більш не працює. З огляду на безперспективність відновлення виробництва на Луцькому консервному заводі, напрошується ідея передати його приміщення, які ще можна відремонтувати, державним установам, навчальним закладам чи закладам сфери обслуговування. Щоб не було соромно дивитись у вічі людям за марнотратство, безгосподарність, створення “баз-притулків” для “нових українців”, потрібно такі об’єкти передати в підпорядкування місцевим органам безкоштовно. Вони знайдуть їм застосування. І на завершення такий факт, який говорить сам за себе. В минулому році звітні збори ВАТ “Деметра” не відбулись через погану організацію. Цього року збори вирішили проводити у місті Мукачевому Закарпатської області, тому п. Харченко В. І. просить, щоб кожен акціонер дав на її прізвище доручення.
