Написати листа до редакції “Волині” нас змусила ситуація, яка нещодавно трапилася під час перетину білорусько-українського кордону, а саме на пункті пропуску “Доманове”, що у Ратнівському районі. Ми з дружиною, чотирирічним сином та іншими родичами поспішали на похорон у село Кукуріки Старовижівського району...
Написати листа до редакції “Волині” нас змусила ситуація, яка нещодавно трапилася під час перетину білорусько-українського кордону, а саме на пункті пропуску “Доманове”, що у Ратнівському районі. Ми з дружиною, чотирирічним сином та іншими родичами поспішали на похорон у село Кукуріки Старовижівського району.
На білоруській ділянці кордону до нас не виникло ніяких запитань, а ось на українській стороні розпочалось непередбачуване. Нас впустили на смугу, усім проштампували паспорти, окрім одного — глави сім’ї. Йому запропонували повертатись і звільнити смугу, бо в паспорті нібито немає місця для штампа. Коли почали гортати паспорт, то виявилось, що місця більше, ніж достатньо. Однак начальнику зміни Віталію Лісюку так не здавалось. На прохання і докази, що ми їдемо на похорон, а не на ринок, начальник зміни віддав паспорт і поставив вимогу негайно звільнити смугу, а якщо цього не буде зроблено, то він погрожував викликати наряд і одягнути наручники. На вмовляння дружини та на її слова, що білоруська сторона не мала до нас ніяких зауважень, він довів її до сліз, кинув паспорт на стіл і сказав: “Це твої білоруси так ставляться, а я не буду”. Хочу зауважити, що дружина - громадянка України, протягом чотирнадцяти років проживання у Білорусі вона не змінює свого громадянства і дуже цим пишається, тому докори пана Лісюка були для неї образливими. Віталій Лісюк поводив себе непристойно, забуваючи про будь-які норми спілкування. Постійно тикав під ніс нагрудний жетон і додавав: “Щось не подобається – можеш скаржитися!” Раніше ми думали, що кордон – це двері держави, її обличчя, тож сподівалися, що до нас поставляться з елементарним людським розумінням і співчуттям. Що ж стосується того, чи було у паспорті вільне місце, то воно дійсно було, адже після відповідного дзвінка до Києва, а потім до Луцька та наказу керівництва “Пропустити!” у паспорті поставили ще не один штамп. Хочеться подякувати командирам прикордонного загону Володимиру Автєюку та Олександру Лагоші за сприяння нам при перетині кордону. Цього ж дня після похоронної панахиди ми виїхали з України, але дотепер не розуміємо, чого від нас хотіли, можна тільки здогадуватись. Прикро, що перед нами ніхто навіть не вибачився. Сім’я КІНДЮК Брестська область, Каменецький район, місто Високе
