«Я не можу сказати йому про сина…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.05 € 34.01
«Я не можу сказати йому про сина…»

Фото pinterest.com.

«Я не можу сказати йому про сина…»

Стефа з Денисом зустрілися випадково. А може й ні. Більше тридцяти років не бачились

…Вона недавно повернулась на свою малу батьківщину. Після того, як овдовіла. Син із невісткою та внучкою живуть у столиці. Їй стало самотньо, коли відійшов у засвіти чоловік.

Стефа любила своє нове житло. Недалеко до роботи – колишній однокласник, а нині чиновник, допоміг влаштуватися медсестрою в поліклініку. Через дорогу – парк. У вільний час брала в’язання, шукала затишне місце й фантазувала щось для внучки.

…Денисові після похорону дружини було нестерпно. Трикімнатне помешкання видавалось надто великим і сумним. Не поспішав додому. Затримувався в коледжі, де працював викладачем, навіть без потреби. Раніше їздив на роботу машиною. Тепер ходив туди й назад навпростець через парк…

Стефа любила своє нове житло. Через дорогу – парк. У вільний час брала в’язання, шукала затишне місце й фантазувала щось для внучки.

– Денисе?! Ти… ти живий? – Стефа не вірила своїм очам. Її коханий, який начебто загинув в аварії, стояв перед нею. Статний, у димчастих окулярах. Стефа від подиву аж присіла на лавку. Він також упізнав її.

– Як ти? – запитав.

– Овдовіла. Недавно сюди перебралась. Син далеко. Добре, що парк під боком. Не хочеться вдома сидіти.

– І мене ніхто не чекає. Батьків уже нема. Дружину рік тому поховав.

– А діти?

– Нема…

– Ти все-таки вижив після тієї аварії…

– Якої аварії?..

«Я не можу сказати йому про сина…»

Для Стефи все закрутилось, наче у калейдоскопі.
Для Стефи все закрутилось, наче у калейдоскопі.

 …Стефі після медучилища вдалося влаштуватися на роботу в поліклініку одного з підприємств в обласному центрі. І отримати місце в гуртожитку. Мама раділа за доньку. Бо сама товклася від ранку й до смерканку в колгоспі.

До жіночих гуртожитків хлопці злітались, мов бджоли до меду. Туди, де жила Стефа, зачастив і Денис. Йому подобалась гарненька медичка. Щоправда, матері про свої походеньки не зізнавався. Гонорова продавчиня, яка «могла все дістати», й припустити не хотіла, що її син–одинак може одружитися із сільською дівчиною.

— Якби я завагітніла, що б ти робив? — якось зненацька запитала Стефа.

— Моя мама цього не витримала б, — засміявся. — А я… Цього ж не сталося. Правда?

Про свою вагітність і розмову з Денисом Стефа розповіла мамі. Катерина скандалити не стала. Просто вирішила тихенько, без зайвих очей, поговорити з Денисовою матір’ю. Добре, думала, що хлопця вдома нема. Стефа сказала, що два тижні тому поїхав у гості до дядька на південь.

Донька показала магазин, де працювала Денисова мати. Катерина на фоні тієї, котра «могла все дістати», мала вигляд бідної родички. Дама з перснями і модною зачіскою незворушно вислухала Катерину, на мить задумалась, натягнула на обличчя страждальницьку маску і прошепотіла:

— Біда із сином. Поїхав у гості, потрапив в аварію. Лікарі малу надію дають. Там… родичі біля нього. Я розумію, як важко буде це почути вашій доньці. Я допоможу… дам гроші, хай їде звідси. Забуде. Хай подумає про дитину. Чоловік подбає, аби її швидко розрахували з роботи. Маєте десь родичів? На Харківщині? Купимо квиток. І, знаєте, в мене є знайома лікарка. Хай ваша донька, поки залагодимо справи, побуде під її опікою. Це ж така страшна звістка. Потім чоловік завезе її на залізничний вокзал. І ще. Не кажіть нікому, що вона вагітна від мого сина. Навіть якщо він виживе, то…хтозна, як воно буде. Покляніться, що про це будуть знати лише ваша донька, ви, я і мій чоловік. Катерина поклялася. І взяла обіцянку з доньки…

Для Стефи все закрутилось, наче у калейдоскопі. Отямилась аж у потязі. Заплакала. Їй стало самотньо і страшно. Тітка з хати не вижене. Але чи довго терпітиме з дитиною? Своїх двоє має. Також картала себе, що не встигла сказати Денисові про вагітність.

— У вас горе? — запитав сусід у купе. — Ви плачете, відколи сіли у потяг.

Замовив у провідниці чаю для себе і сумної дівчини. Стефа, ковтаючи гарячий напій зі сльозами, розповіла хлопцеві свою історію.

— Мене звати Василь, — сказав він, коли закінчила сповідь. — Я сирота. А у вашої дитини повинен бути батько, сім’я. Виходьте за мене заміж.

Від почутого мало не випустила склянку з рук.

Не кажіть нікому, що вона вагітна від мого сина. Навіть якщо він виживе, то…хтозна, як воно буде.

— Як… заміж? Я ж вас не знаю.

— Вже знаєте. Тільки скажіть своє ім’я.

— А де ви живете, якщо сирота?

— У заводському гуртожитку. Але одруженим у нас дають квартири. Маєте час на роздуми. До кінцевої станції ще далеко.

— Ви пошкодували мене? Так?

— Я ж сказав, — зі смутком у голосі мовив хлопець, — у дитини повинна бути сім’я.

— А чому ви сирота?

— Від мене відмовилися. Відразу після народження.

На пероні Стефа погодилась на заміжжя. Правдами–неправдами тітці вдалося племінницю прописати. Після цього Стефа з Василем одружилися. Народився син. А невдовзі отримали й однокімнатну квартиру від заводу.

Стефа не могла покохати Василя. Навіть слово «чоловік» вимовляла по–особливому, немов соромлячись. А він начебто цього й не помічав. Вставав ночами, коли малий плакав. Не докоряв дружині за її прохолодне ставлення. І ніхто не знав, що Славко — не його рідний син.

Василь був тямковитим і роботящим. Заочно закінчив інститут. Отримав посаду на заводі. А згодом — і нове житло.

Більше дітей у них не було. Василь картав себе, що це його вина, адже Стефа народила. А сусіди жартували: син схожий, як дві краплі води, на маму. Треба ще доньку, аби вдалася в тата…

Стефа з Василем дали синові хорошу освіту. Справили весілля. Дочекалися внучки. Допомогли облаштуватися молодим у столиці.

Невдовзі Василь занедужав. Стефі знову стало лячно, як тоді, коли почула жахливу звістку про Дениса. Василь заспокоював: усе минеться. А її серце відчувало лихо. Аж тепер, через багато літ, вона зрозуміла, що кохає чоловіка. От тільки не знає, коли це кохання прийшло. І не знає, як буде жити без Василя. А він, наче підслухавши думки, цілував її руки і дякував, що має гарну сім’ю. За сина, який завжди гордився своїм батьком. За маленьку внучку. І що тоді, на холоднім ранковім пероні, перестав бути сиротою…

…Денис не йняв віри почутому. Яка аварія? Він просто надовго затримався у дядька. Батьки наполягли. Там зустрів Жанну, закохався. Поспішно одружився. Про Стефу й не згадував: вона була епізодом у його житті. Спершу жили в Жанни. Потім переїхали до Денисових батьків.

…Аж тепер Стефа зрозуміла, як жорстоко її колись ошукали.

Денисові усієї правди вирішила не казати. Лише те, що його матір розповіла про аварію і порадила забути її сина.

«Мабуть, через материн гріх у нас не було дітей, — міркував Денис. — Вона мало не поховала мене… живого. А кара впала на нашу сім’ю».

«Я не можу йому сказати про сина. Він — наш із Василем. І я ж колись слово дала», — подумки виправдовувалась сама перед собою Стефа.

* * *

— Скільки вже твоєму синові? — поцікавився Денис.

— Тридцять один, — відповіла, опустивши очі.

Насправді — тридцять два. Але Денисові цього не треба знати.

Ольга ЧОРНА


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.