Оксана Сальникова: «Коли бачиш, що твоя праця таки варта чогось, хочеться і далі творити».
Від ляльок Оксани Сальникової плачуть політики
Полімерна глина та шерсть кози в умілих руках майстрині перетворюються на неймовірної краси вироби, які коштують сотні доларів
«Ви зобов’язані показувати людям, чим займаєтеся, а не самі отримувати задоволення»
«Якось на роботу спізнилася на 3 години. Колеги думали, що в пробці стояла. Та я зізналася, що ляльку одягала. Ох вони і сміялися!» — киянка Оксана Сальникова визнає, що її хобі — виготовлення ляльок — може зруйнувати сформовану роками дисциплінованість та пунктуальність. — Я навіть подумую про те, аби покинути основну роботу і займатися лише творчістю».
Жінка працює майстром у манікюрному салоні і паралельно вже майже десять літ виготовляє ляльки. Якось потрапила на виставку цих іграшок і була настільки вражена їх розмаїттям, що ніч не спала — думала про те, аби хтось і її навчив творити таку красу.
Зголосилася майстриня Марина Зиміна. Вона ж і спрямувала захоплення у публічну, а згодом — і бізнесову площину: «Не робіть ляльок лише для себе і не ховайте їх удома. Ви зобов’язані показувати людям, чим займаєтеся, а не просто отримувати від цього задоволення. Побачите, ваша робота завжди буде оцінена і затребувана».
«Полювати доводиться і за усмішками»
З того часу Оксана Сальникова всерйоз захопилася авторськими ляльками. Виготовила їх уже понад чотири сотні. Всі роботи виліплює зі спеціального пластику для запікання, який має консистенцію пластиліну, з ним приємно працювати. Його використовує на голову, руки та ноги. Хребет–каркас робить із дроту, живіт «нарощує» із синтепону. Тонкі риси обличчя формує стоматологічними інструментами, очі малює акриловими фарбами.
Образи майбутніх героїв та їхні емоції малює в уяві заздалегідь. Буває, якийсь виріб насниться, то усмішку чи погляд підгледить у перехожих на вулиці. Якщо емоція награна і натягнута силою, це буде видно, люди одразу помічають те, що несправжнє.
За макіяж Оксаниним «дітям» править звичайна косметика або пастельні фарби. Кожен їх шар жінка фіксує матовим лаком.
За макіяж Оксаниним «дітям» править звичайна косметика або пастельні фарби. Кожен їх шар жінка фіксує матовим лаком. Штучного волосся не використовує. Каже, воно здешевлює роботу і спрощує виріб. Тому зачіски її ляльок — із шерсті кози або лами. Відтінків надає кавою, чаєм, дуже рідко, якщо для потрібного тону немає натурального барвника, — хімічними фарбами. Над одним виробом працює зазвичай два–три тижні.
«Фраза, що художник має бути голодним, не про мене»
Найбільша частина її доробку — ляльки–діти. На самокатах, гойдалках, з домашніми тваринами. За цей час майстриня з’ясувала, що дівчатка–ляльки чомусь більш популярні, аніж хлопчики. Проте якраз кучерявий руденький хлопчик–мрійник став першою роботою, яку в жінки купили. «Коли бачиш, що твоя праця таки варта чогось, хочеться і далі творити. Фраза, що художник має бути голодним, не про мене. Люблю робити щось для душі, але потрібно виготовляти і те, що добре продається», — пані Оксана цілком прагматично оцінює свої вміння. — А от із примусу працювати не можу. Якось ліпила ляльку через «не хочу». Так вона згоріла у духовці».
«Продала той витвір за 300 доларів — лялька ручної роботи дешевше коштувати не може»
Перший виріб на замовлення вона виготовила відомому політику на ювілей: «Це заможна людина, яка має все, навіть літак собі купила. От що подарувати? Замовник просить зробити іграшковий літак, у який іменинник не вміщається, бо дуже огрядний. Я ж вирішила інакше: зліпила хлопчика з літачком у руках. Ювіляр виріс у селі, там люди бідували, діти носили подерті штанці. Зробила такі ж і ляльці, поруч собаку поставила, рогатку в кишеню поклала. Вона, хоч і мініатюрна, була справжньою і стріляла. Той чоловік — доросла і статусна людина, але досі дуже любить соняшникове насіння, носить його повні кишені. Я поки ті насінинки поліпила, в кишені поклала… Дуже переживала, щоб усе вийшло. Подруга, яка це все замовила, казала мені, що плакав, коли брав у руки подарунок. Продала той витвір за 300 доларів. Лялька ручної роботи дешевше коштувати не може».
Зараз жінка проводить майстер–класи, організовувала вже і власні виставки. Пригадує, під час першої переживала не за вироби і як їх сприймуть, а як поставляться до того, що така доросла — і в дитинство «впала»: «Думала, мене засміють: «Скільки тобі років! А ти тут в ляльки граєшся». Мені й тато так казав: «Дитино бідна, це ти ними малою не награлася?». Я заперечувала: «Ти не розумієш, це зовсім інші ляльки». Не повірите: одна жінка зізналася, що коли в неї мігрень чи «скаче» тиск, то кладе поряд мій виріб — і згодом усе нормалізується, голова більше не болить».
За матеріалами vgoru.org, gazeta.ua.
