Коханню хлопця з оркестрової ями і дівчини зі сцени – вже 50! - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.37 € 33.56
Коханню хлопця з оркестрової ями і дівчини зі сцени – вже 50!

Ярослав Михайлович із дружиною у ролі Кармен.

Фото з сімейного архіву ЗЕЛЕНОВИХ.

Коханню хлопця з оркестрової ями і дівчини зі сцени – вже 50!

Їхні долі поєднав Волинський обласний академічний музично-драматичного театр імені Тараса Шевченка

Подружжя лучан Зеленових незвичайне вже тим, що в одній сім’ї — ​два заслужених артисти України. Лариса Феодосіївна — ​провідна акторка Волинського обласного академічного музично-драматичного театру імені Тараса Шевченка — ​удостоїлася цього почесного звання в 1993-му, в числі перших у незалежній державі, Ярослав Михайлович — ​багаторічний і незмінний концертмейстер цього ж театру — ​з нагоди свого 70-річчя. А ще ж вони у парі вже понад пів століття: виростили доньку й сина, які потішили їх онуками. Одне слово, два їхні крила — ​творча кар’єра і родина — ​у повній гармонії. А як цього вдавалося досягати — ​то про це ми й говорили з нашими героями

«Тоді не про ювілей треба було думати, а як порятувати Ярослава»

Знаючи, що торік у Зеленових була гарна дата — ​50-річчя шлюбу, зустрівшись із ними, найперш спитала про їхнє золоте весілля. І почула від Лариси Феодосіївни:

— Нічого не можу сказати, бо якраз того року у чоловіка інсульт стався: не про ювілей треба було думати, а як порятувати Ярослава, коли смерть поряд стояла.

Гарного осіннього дня вони одружилися.
Гарного осіннього дня вони одружилися.

 І спогад про ту жарку літню пору, коли чоловік у перший день своєї відпустки поїхав вранці з друзями на рибалку. Як повернувся опівдні додому, то, мабуть, уже недобре почувався, бо на пропозицію дружини допомогти подрилювати вишні відповів несподівано для неї відмовою: «Щось не хочеться… Може, завтра». І пішов спати. Наступного ранку дружина, здивувавшись, що чоловік довго не встає, пішла його будити. На її слова він відкрив очі, й жінка побачила, що погляд у нього «не такий».

— Два тижні я в палаті днювала й ночувала, — ​розповідає Лариса Феодосіївна. — ​Діти говорили: «Мамо, ну чого ти сидиш там вночі?» А я інакше не могла. І тільки, коли Ярославові полегшало, діти змогли вмовити мене хоч вдень піти додому і відіспатися, «бо вже на людину стала не схожа», підміняли мене. Красиво не скажу, але було саме так: я просто рятувала свого чоловіка.

Не святкували Зеленові ювілею шлюбу, але головне інше: вони можуть подякувати долі за прожиті у парі більш як п’ятдесят літ. Випробування, через яке їм довелося пройти, і є тим моментом, який засвідчує, як це важливо, аби у горі поряд була кохана людина.

«Я нє панімаю, зачєм ви замуж хатітє — ​ето же муж, патом — ​пєльонкі»

Вони обоє — ​лучани. Вчилися у Луцькому музичному училищі. Правда, з різницею в чотири роки. 22-літній Ярослав, за фахом піаніст, прийшов в обласний драматичний театр в 1968-му, відслуживши в армії. Лариса, якій ще й 20 не було, — ​того ж року, тільки-но одержавши диплом.

— Поки я вчилася в училищі по класу бандури, — ​розповідає жінка, — ​то брала участь у народному самодіяльному театрі при Луцькому міському Будинку культури — ​вів його народний артист України Анатолій Юницький. Гра на сцені була моєю найбільшою любов’ю. І ось мене, уже дипломованого спеціаліста, направляють на роботу в музичну школу Любомля. Тоді Анатолій Іванович і відстояв мене — ​забрав в обласний драматичний театр.

Видно, сама доля вела молодих людей одне до одного. Лариса Феодосіївна пригадує, що спочатку, звичайно, була зайнята тільки в масовках. Одна з перших ролей — ​Мавка в «Лісовій пісні». А подивився Ярослав Михайлович на свою майбутню дружину вже по-особливому, як пригадує, коли вона грала у спектаклі «Аза» — ​мала там сольну пісню. З оркестрової ями милувався дівчиною, на яку звернув увагу. Після цього й почалися їхні зустрічі. Разом — ​у театрі, нерозлучні — ​на виїздах з виставами по районах Волині. Мабуть, під час цих поїздок, коли сиділи, обнявшись, в автобусі десь на «гальорці», і були сказані вперше ті три заповітні слова: «Я тебе люблю». Через рік — ​і до весілля дійшло. Незабутня гарна осінь 1969-го. 25 жовтня вони зареєстрували свій шлюб. І тут — ​ось такий спогад у Лариси Феодосіївни:

— У нас був тоді режисер Борис Лур’є. Я прийшла до нього й повідомила, що у мене буде весілля. Він, почувши це, говорить (звичайно, російською мовою): «Я нє панімаю, почєму ви замуж хатітє. Ето же — ​муж, патом — ​пєльонкі, распашонкі. А тєатр — ​ето тєатр!». Потім, розпитавши, яке у нас буде весілля, скільки гостей збереться, сказав, що на ранковому недільному спектаклі він не буде нас з Ярославом задіювати, щоб ми розписалися в загсі, побули трохи з гостями, «ну а вєчєром прідьотє». Вернувшись додому, розповіла мамі, як то воно має бути. А вона у мене бойова була — ​тут же пішла в театр. Не знаю, що говорила, зустрівшись із Лур’є, в усякому разі нас із Ярославом на цілий день відпустили.

«Своїми ревнощами ти просто мене ображаєш»

Акторська професія особлива: аби утвердитися на сцені, зіграти свою омріяну роль, хтось і материнство відкладає на потім. А як те «потім» настає, то вже й пізно. Це, вважай, стереотипна версія, яка прослідковується в долях творчих людей. А як було у Зеленових? Чи не боялася молода актриса, що народження дитини поламає її кар’єру? Жінка з цього приводу говорить:

— Боялася чи ні, але наша Ірина з’явилася на світ аж на четвертому році шлюбу. Хоч за першою дитиною я майже не сиділа вдома — ​зразу вийшла на роботу. Мама, свекруха допомагали. Мені ніколи не доводилося брати лікарняний. Та ось через вісім років — ​друга, незапланована вагітність. А тут намічаються такі гарні гастролі — ​театр їде у Владивосток, Хабаровськ! Думка була, що треба «щось» зробити, бо ж так хочу бути з колективом. Я — ​до мами, яка, до речі, не раз говорила, що одна дитина — ​це мало. Вона відразу заспокоїла: мовляв, допоможу тобі, не сидітимеш із малям удома. Одне слово, всі взялися за мене — ​і мама, і чоловік. Народила я нашого синочка Андрія. Потім говорила йому, як підріс, що це через нього мені довелося пропустити виступи на краю світу…

Подружжя Зеленових і досі служить в театрі, який став їхнім життя.
Подружжя Зеленових і досі служить в театрі, який став їхнім життя.

 — Ірину, як була мала, ми не брали з собою на гастролі — ​залишалася з бабусею і дідусем, — ​розповідає Лариса Феодосіївна. — ​Хоч пізніше вона якось сказала, що я сильніше любила «свого синочка», і він, роз’їжджаючи з нами, міг більше побачити вже змалку. Хоч я по-іншому це розцінювала: мені здавалося, що так ми доньці дитинство зберігаємо. Андрійка ж змушені були брати з собою, бо він ріс надто непосидючим, тож мама моя боялася, що не вгледить його, і коли з ним щось, не дай Бог, станеться, то їй теж «доведеться кидатися вниз головою».

Чоловік — ​концертмейстер. Він з музикантами — ​в оркестровій ямі. Дружина — ​на сцені. У спектаклі в неї може бути роль закоханої героїні. Чи були ревнощі з його боку? Лариса Феодосіївна, усміхаючись, пригадала з цього приводу:

— Це було на зорі мого акторства. В одній виставі я грала з Мирославом Юзефовичем (ми з ним товаришували ще з народного театру) любовну сцену. Лежимо, обнявшись, качаємося по підлозі. Бачу, Ярослав визирає з оркестрової ями — ​дивиться на все це. І ось ввечері ми прийшли додому. Чоловік нічого не каже, а коли зайшла мова про спектакль, то я почула: «Вистава нікудишня». А насправді вона була дуже хороша. Просто його вустами говорила ревність. А згодом у театрі вже колеги мені казали: «Він тебе ревнує!». Я здивувалася: «Які ревнощі можуть бути — ​ми ж із чоловіком 24 години на добу разом?». Але після цього, прийшовши додому, сказала Ярославові: «Я ж розумію, що через ту сцену, де я граю любов, вистава «нікудишня». Своїми ревнощами ти просто мене ображаєш». І в подальшому він якщо й ревнував, то так, щоб це мене не зачіпало…

«Ніколи не ходила по магазинах — ​цей обов’язок узяв на себе чоловік»

Лариса Феодосіївна сказала про свою половинку й таке:

— Ярослав, може, мало говорить про любов, але засвідчує це своїм ставленням до мене.

І ось у чому воно проявлялося: якщо в дружини загорілися очі, коли побачила сумочку («Ну дуже гарну!»), то він неодмінно її купував. Навіть якщо треба було заплатити надто дорого (йдеться ж про ті радянські роки, коли багато що можна було придбати тільки, як кажуть, з-під поли). І першу шубу жінка одержала від чоловіка, правда, трохи завелику, бо ж «діставав» обновку без неї. І Лариса Феодосіївна, як пригадує тепер, чотири роки в тій великій шубі ходила, а всі думали, що вона вагітна. І книжки обов’язково з гастролей привозив, оскільки Зеленові — ​«сім’я читаюча». А ще жінка зізналася, що ніколи не ходила по магазинах — ​цей обов’язок узяв на себе чоловік.

— Почалося це ще з 1970-х років, — ​розповідає акторка. — ​Якось, коли я була вагітна донькою, в овочевому магазині на вокзалі щось «давали». Я стояла в черзі, і мені стало недобре — ​до якоїсь колони притулилася. Хтось каже: «Пропустіть жінку». А інші шиплять: «Нема чого…» Махнула я на все рукою й пішла геть. А вдома сказала, що більше в черзі не стоятиму: будуть продукти — ​приготую. Чоловік як підмінив мене тоді, то такий уклад залишився в нашій сім’ї на все життя. В мене інших обов’язків вистачало — ​зварити, прибрати…

Подружжя й досі служить у театрі, який поєднав їхні долі, і без нього, як кажуть самі, не уявляють свого життя.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.