І показує приклад того, як можна успішно господарювати...
І показує приклад того, як можна успішно господарювати.
Любов до землі Петру Ананійовичу Рудцю передалась від батьків — споконвічних хліборобів. Хоча й не вельми щедрі врожаї збирали на Старовижівщині, та все ж чималу родину, де росло восьмеро дітей, якось годували. Врятувала від голодної смерті земля й тоді, коли батька забрали на фронт...
Алла ЛІСОВА
Після закінчення школи у Старій Гуті у Петра сумнівів не було — поступив на агрономічний факультет Горохівського радгоспу-технікуму. Перші навики спеціаліста набував у Маневицькому районі. Після демобілізації продовжив працювати у сусідньому із своїм селі Поліському, де зустрів свою долю. Але недовго подружжя там затрималось. Студентський товариш, з яким заочно навчався у сільськогосподарському інституті в Дублянах, Леонід Олексюк заагітував Петра Ананійовича в село Бужанку Іваничівського району, де молодій сім’ї відразу виділили житло. – За двадцять років довелось обіймати різні посади — від бригадира рільничої бригади до голови сільради, а також голови колгоспу. Був, так би мовити, останнім головою ще нероздробленого господарства,— каже Петро Рудець без жодних ноток ностальгії. І, усміхнувшись, продовжив: – Горджусь тим, що за короткий проміжок часу, коли обіймав цю посаду, встиг навіть зробити щось корисне для людей... Пригадує, як у 1999 році, коли його громада попросила очолити колгосп, раніше один із кращих у районі, господарство було фактично поставлено вже на коліна. Вникнувши у курс справи, вжахнувся: надворі стояла глибока осінь, а в коморах — порожньо. Чим перезимувати не одну сотню голів худоби? Жодного кілограма соломи, не кажучи вже про якийсь цінніший корм. Вихід бачився лише один: аби не пускати тварин під ніж — роздати їх селянам у рахунок заборгованої зарплати. Так і зробили, погасивши 140 тисяч гривень, хоча по голові тоді районне начальство за такий крок не погладило. Занепокоєння викликала і посівна, що наближалась. У Бужанці міркували: яким чином засіяти поля, якщо у засіках — як виметено. – Саме тоді вперше вийшов на співпрацю з Валерієм Дібровою, хоч знав його давно як вмілого і досвідченого керівника,— розповідає Петро Рудець.— Йому й віддали в оренду 200 гектарів орної землі, одержавши взамін якісне насіння добрива. А восени, коли зібрали непоганий врожай, взялись виконувати головну обіцянку, дану людям — газифікувати вулиці села. – Тому й можу чесно дивитись людям у вічі, бо саме колгосп виділив на цю потрібну і корисну для всіх справу 117 тисяч гривень. А вже згодом господарство практично не можна було втримати, воно розпалось на дві структури, селяни почали забирати землю... І хоч, як каже колишній голова, не можна це назвати заслугою, але, принаймні, у Бужанці не було жодних перешкод на шляху бажання людей самостійно господарювати. Можливо, й тому тут майже зовсім немає облогуючих земель і ціна за житло значно вища, ніж в інших селах. Сам Петро Рудець довго вагався, перш ніж забрати свої паї. Через рік—два побачив, що той, хто не побоявся ризикнути і взяти кредит, опинився у виграші, зміг купити техніку. Хоч труднощі агронома (ним залишався завжди) ніколи не лякали, довго обдумував, аналізував, придивлявся, як господарюють на землях віруючі церкви ХВЕ “Ковчег”, на прохання яких не раз давав неофіційні консультації. Врешті, п’ять років тому зробив остаточний вибір — став, так би мовити, одноосібником. Родину Рудців ми застали за роботою. Старший син Володимир мурував оглядову яму під майбутній гараж, молодший Віктор клопотався біля трактора. Батько прийшов з поля, а мама, Марія Іванівна, щойно подоїла корови. – Основну ставку роблю на синів, вони в мене найбільше з технікою у полі. Хоч Віктор живе у сусідньому селі Шахтарське, більшість часу допомагає батькам — поле всіх об’єднує. А дружині і невістці, за словами Петра Ананійовича, залишаються грядки, худоба (дві корівки і ялівка), кухня і базар. На перший погляд, одинадцять гектарів, на яких господарюють Рудці, ніби й небагато. Але якщо порахувати кількість робочих рук, то й немало. А якщо додати, що з кожного клаптика землі є чимала віддача, то ще й як треба потрудитись. – Жодного року поле не підвело,— зазначив господар. — Інша справа, що в ціні продукція коливається, що важко вгадати, на чому буде найбільший зиск. У минулому році, наприклад, найвигіднішим видалися цукрові буряки, у Рудців він вродив по 500—600 центнерів з гектара. Щороку не підводить і пшениця — не менше 60 центнерів дає на круг. Правда, із збутом були проблеми, але тут Петра Ананійовича виручили дружні знайомства, родинні стосунки. До речі, коли збирають врожай, а також обробляють цукристі, то Рудці скликають усю свою велику родину з Полісся. Вагома підмога і їм добре, бо якусь копійку зароблять... У хазяйстві Рудців вирощують свиней. Нинішнього року три свиноматки дали приплід у тридцять поросят, яких непогано продали на базарі. Стабільний прибуток дають молокопродукти, лишки яких теж постійно вивозять на ринок. А нинішньої весни Петро Рудець вирішив офіційно зареєструватись як фермер. На запитання, що спонукало до цього кроку, Петро Ананійович мовив: – Попри все, бачу, що хоч повільно, але все ж таки держава почала зважати на фермерів. В останні роки якусь дещицю їм повернули за посіяні зернові. Крім того, сплачуючи податки, можу розраховувати на трудовий стаж. Планую у своєму господарстві влаштувати й дружину, яка має економічну освіту, але в силу певних причин залишилась без роботи. Знаю, що буде непросто, бо з техніки — лише трактор Т-40, а ще — різноманітний дрібний реманент. Але на перших порах буду, як і раніше, кооперуватись з іншими фермерами. А там, можливо, вдасться прикупити щось своє... Коли заговорили про те, що необхідне селу, аби його реанімувати, Петро Рудець сказав: – Найперше — підтримка держави. Паритет цін, про що багато говориться, повинен бути гарантований ринок збуту. А то продаж у нас іде фактично стихійно. А як може бути, коли поруч немає великих міст, а з іншого боку, за кілька кілометрів “підпирає” Євросоюз. І що там сперечатись: нам до їхньої якості ще далеко... Петро Ананійович впевнений, що мине зовсім небагато часу, і ажіотаж на свинину пройде. Тому квота держави на певні види продукції вкрай необхідна, зазначає новоспечений фермер. Має він власну тверду думку і на структуру господарювання. Справді, у крупнотоварних фірмах можна повніше застосувати сучасну технологію. Але без “середнячка”, так би мовити, теж не обійтись. Звичайно, більш виправданою є вузька спеціалізація. Але в Україні ще треба йти до того. У Петра Рудця — плани немалі. Сподівається на синів, а ще більше — на онуків Тараса і Богдана, які підростають. – А чи не боїтеся розчаруватись, взявшись за фермерство?— запитую. – Не боюсь, бо я роботи на землі ніколи не цурався. Падати мені не страшно, бо надто високо я ніколи не збирався і не збираюсь.
