Зірки волинського ютуба: «Ми барабани та гармошку навіть у похід із собою брали» (Відео) - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.38 € 33.78
Зірки волинського ютуба:  «Ми барабани та гармошку навіть у похід із собою брали» (Відео)

Петро (справа) був ритмістом, завжди грав на цимбалах, а Вадим – на гармошці.

Фото з особистого архіву Вадима МІЩУКА.

Зірки волинського ютуба: «Ми барабани та гармошку навіть у похід із собою брали» (Відео)

Коли музики Вадим Міщук із Волині та рівнянин Петро Нищий співають разом, всидіти не може ніхто. Ще у далекому 2010-му вони ненароком закинули в інтернет відео, де душевно виграють українську народну пісню «Ой орали хлопці ниву», а запис «підриває» мережу й сьогодні

— Ролик був незапланованим: зняли на пам’ять на відкритті сезону полювання у Товпижині, що на Рівненщині. З моменту його появи минуло чимало часу, але коментують й досі. Тоді я створив канал на ютуб тільки для того, аби люди, які були з нами на святкуванні, побачили відзняте. Хто ж знав, що після такої випадковості нас впізнаватимуть на вулицях навіть через десять років, — розповідає, посміхаючись, Вадим.

А почалася ця історія у Луцькому педагогічному інституті на туристичному факультеті 1986–го, де чоловіки й познайомилися. Коли зрозуміли, що обоє люблять українські пісні, цимбали й гармошку з рук більше не випускали.

— Ми об’їздили разом всю Україну: від Криму до Карпат… Завжди совали з собою музичні інструменти, навіть у походи. Ніхто не соромився нести разом із важким рюкзаком ще й гармошку чи барабани. Бувало, по черзі ходили з бубном, дримбою, сопілками, мандолінами, потім сиділи біля вогнища, співали й людей веселили. А коли на весілля якесь потрапляли, то професійні музиканти не мали що робити, бо ми спочатку тихенько біля гостей співали, а коли всі люди до нас переходили, то починалося справжнє гуляння: навіть найбільш стримані бралися підтанцьовувати і підсвистувати, — діляться товариші.

У Луцьку музиканти–самоучки стали затребуваними зірками: виступали в КВН, на всіх університетських заходах і вечірках. Їх навіть почали впізнавати на вулицях.

У нас виходило збирати багато людей: вони до нас тягнулися, бо ми не думали про свій зовнішній вигляд, не хвилювалися, що можемо забути слова чи підведе апаратура. Не вважали це виступом, просто йшло від душі.

— У нас виходило збирати багато людей: вони до нас тягнулися, бо ми не думали про свій зовнішній вигляд, не хвилювалися, що можемо забути слова чи підведе апаратура. Не вважали це виступом, просто йшло від душі. Українська музика проста, тому все було невимушено і щиро. Мама мені навіть в армію гармошку надсилала, щоб я зіграв на дні десантника. Пам'ятаю, в залі було 120 чоловік, які з початку дійства навіть не смикалися, поки я не затягнув «Маруся, апчхи, будь здорова!»: тоді вже ніхто не міг спокійно сидіти, десантники ще й українською почали співати, — пригадує Вадим.

Чоловіки кажуть, що їм навіть у голову не приходило грати заради слави чи грошей, бо це б усе зіпсувало. За їхніми словами, просто хотіли виступати, веселити людей, а головне — поширювати старі українські пісні.

— У той час наша мова була дивиною, а от російською говорити було модно. Але ми сприймали все інакше: збирали давні українські пісні, записували їх у товстий зошит і виконували. Одного разу зіграли на Херсонському вокзалі. Чули всяке на свою адресу, але як же приємно було, коли деякі місцеві жителі підходили і дякували за те, що співаємо українською. Ми ж завжди першими на всіх святкуваннях викрикували: «Будьмо, гей!».

Часу відтоді спливло немало. Тепер чоловіки стали кумами й проживають у різних містах: Петро — у Рівному, а Вадим — у Луцьку. Кажуть, що бачитися стали рідше, але про музику аж ніяк не забули.

— Відкриття сезону полювання у Товпижині намагаємося не пропускати. Кожного року, починаючи з серпня, туди приїздить багато мисливців: компанія чудова, тому, звісно, будемо співати. Саме там і зняли у 2010–му відео, яке досі активно розгулює мережею.

Нині цей запис переглянули майже два мільйони користувачів. За словами Вадима, кожного тижня додається по сто тисяч переглядів. А повідомлення з подяками вони отримують щодня, і не тільки від українців, а й із Польщі, Німеччини, Америки… Тож не дивно, що часто впізнають їх і тепер.

— Йду якось луцьким ринком й раптом муніципали зупиняють, мовчки дивляться на мене, а потім кажуть: «Ой, це ж ви на тому відео в ютубі співаєте!» Це було неочікувано, але надзвичайно приємно, бо нарешті модною стала не російська, а наша рідна — українська пісня.

Ірина КРАВЧУК.