БУЛО ТУТ МІСТЕЧКО КНЯЗІВ РАДЗИВІЛЛІВ... - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.62 € 27.24
БУЛО ТУТ МІСТЕЧКО КНЯЗІВ РАДЗИВІЛЛІВ...

Волинь-нова

БУЛО ТУТ МІСТЕЧКО КНЯЗІВ РАДЗИВІЛЛІВ...

Минуле цього села вивчали краєзнавці, тут побували з експедиціями археологи і знайшли цікаві пам’ятки давнини — предмети побутового вжитку ще епохи бронзи...

Минуле цього села вивчали краєзнавці, тут побували з експедиціями археологи і знайшли цікаві пам’ятки давнини — предмети побутового вжитку ще епохи бронзи...


Катерина ЗУБЧУК

СТАРОВИННЕ ПОСЕЛЕННЯ МІЖ ТРЬОХ ОЗЕР
Це мальовниче село розкинулось серед лісу між трьома озерами — Веприк, Гривенське, Біле, при старому тракті з Рівного до Пінська, а нині — за три кілометри від автотраси Луцьк—Любешів. У писемних джерелах Лишнівка Маневицького району як містечко згадується в 1629 році, коли у Речі Посполитій складався подимний реєстр — список усіх податкоплатників держави. Тоді тут нараховувалось 450 чоловік. Власниками містечка були володимирський староста Габріель Стемпковський та шляхтич Ян Непокойчиський.
За географічним та економічним описом Волинської губернії у 1798 році, Лишнівка розташовувалась на лівому березі річечки, на якій було два млини. Тут діяла дерев’яна церква Успіння Богородиці. Жили в Лишнівці євреї й українці. Перші займались дрібною торгівлею, другі — традиційними для волинського села ремеслами. В кінці ХІХ століття в містечку було 160 будинків і понад тисячу жителів. Була тут уже згадана церква, початкова школа, синагога, Дім молитви. За переписом 1911 року число жителів зросло до 1710.
Із ХVІІ століття до 1840 року Лишнівка входила до складу Луцького повіту і називалася Лишня. До 1810 року містечко належало волинським магнатам Радзивіллам. Під час французько-російської війни початку ХІХ століття останній представник цієї відомої родини князь Радзивілл перейшов на бік Наполеона, за що був позбавлений Олександром І права на свої володіння у Російській імперії. Частину маєтків Домініка Радзивілла з резиденцією в Олиці отримав Антоній Радзивілл. Але Лишнівка була продана ще раніше — у 1810 році — польським шляхтичам Закашевським. У державному історичному архіві Російської Федерації в Москві зберігається судовий документ про відмову міщан Троянівки та Лишнівки Луцького повіту Волинської губернії визнавати себе кріпаками-селянами поміщиці Закашевської та покарання організаторів бунту. Дехто навіть поплатився тим, що був засланий у Сибір.
Я не випадково сказала, що Лишнівка розкинулась серед лісів, між трьома озерами. Тут і сьогодні нема традиційних вулиць. Обійстя знаходяться одне від одного на чималій відстані.
Голова сільської ради Тетяна Ковердюк розповіла з приводу цього:
— У давнину міщани маєтки мали — жили привільно. Так тут і тепер. Пробували ми у свій час планувати забудову. Для нової вулиці ділянку відвели біля поля. Ну й що? Побудував один чоловік хату і всі необхідні господарські споруди, на якійсь відстані від нього — другий. І все... Як дійшло до виділення земельної ділянки під будівництво ще комусь, то молоді люди (а будується, звичайно ж, молодь) облюбували собі інше місце.
Містечковий (не міщанський) дух відчувається і донині. Він насамперед у великій любові людей до того місця, де народилися й виросли. Яскравий приклад цього сама Тетяна Ковердюк. Виросши в Лишнівці, вона вивчилась на акушерку і працювала у пологовому відділенні Маневицької районної лікарні. Але ніколи не відривалась від своїх коренів. Працювала й заочно навчалась на факультеті психології у Волинському держуніверситеті імені Лесі Українки. Чоловік у неї теж — лишнівець. Такий же патріот батьківщини, як і Тетяна. Тож коли з плином літ надумали своє гніздечко вити, то повернулись у рідне село. А люди побачили в ній господаря і вибрали своїм головою.

БЕЗРОБІТТЯ ГУБИТЬ СЕЛО
Проблем у Лишнівці, як і в кожному селі, багато. Одна з найбільших, за словами сільського голови,— безробіття. Молоді люди не мають чим зайнятись, де копійку заробити.
— Добре, що хоч зараз,— розповідає Тетяна Ковердюк,— в центрі зайнятості змінилась система: його працівники виїжджають з райцентру в село і стараються залучити людей до громадських робіт. Після того, як не стало колгоспу, при сільській раді створене комунальне господарство — треба ж людям городи обробити, врожай зібрати, тих же дров з лісу привезти. Але я не побоюсь сказати, що підприємство це ледь жевріє. Техніки маємо багато, та надавати платні послуги населенню — нереально, бо затрати на пальне дуже великі, податок на транспортні засоби прямо-таки здирницький.
У Лишнівці була колись ферма, де працювало багато людей. А ще ж чудова тракторна бригада діяла — десятки комбайнів, тракторів (ця техніка, до речі, за рішенням сходів селян, і перейшла в комунальне господарство). Тепер же, після реформування сільського господарства, приміщення ферми зяють вибитими вікнами, дверима, як і в багатьох поліських селах.
Безробіття призводить ще до одної проблеми на селі — пияцтва. Можна тільки дивуватись, де гроші беруть на горілку.
Ще в 1972 році в Лишнівці жило 1200 чоловік. На сьогодні — 558. У селі 200 дворів та ще до півсотні порожніх хат, де вже ніхто не живе. Ще декілька років тому смертність значно переважала народжуваність. У минулому році вперше за останній час народилося чотирнадцять хлопчиків та дівчаток. І все ж це не порівняти з сімдесятими роками, коли у місцевій школі доводилось відкривати паралельні класи, де навчалось по тридцять учнів.

ХАЗЯЇН НА ЗЕМЛІ НЕ ПРОПАДЕ
Коли я чую про таку проблему на селі, як безробіття, то дивуюсь: це ж парадоксально! Адже, якщо вернутись в минувшину стародавнього села Лишнівка, то не було ж тоді ніякого колективного господарства, ніхто нікому не гарантував роботу і кусок хліба. Але кожен сам собі хазяйнував — хтось на землі, хтось ремесло якесь освоював (були свої бондарі, бо ж без бочки, цебрика, ступи не обійтись, були ковалі, а серед жінок — майстрині по ткацтву, оскільки ж мануфактуру ніхто в село не завозив). Чому ж тепер, як не стало колгоспу, ми все частіше чуємо про безробіття на землі? Невже за роки “колективної поденщини” перевелися люди, які від природи мали б бути господарями?
— Зараз землі можна брати стільки, аби міг обробити,— каже корінний лишнівець Микола Адамович Якимчук. — Коли б наші батьки хазяйнували нині, то вони краще жили б. Старше покоління було дуже роботяще. В неділю чи в свято тільки відпочивали. Але не в присвяток. Я в шість років уже пас дванадцять—п’ятнадцять голів худоби, бо ще й люди свою виганяли малому пастуху. І книжку під рукою носив. Брат зранку йшов у школу, а я після обіду — отак і чергувались.
Микола Адамович п’ять класів за Польщі закінчив. Але тих п’ять класів дали йому можливість вивчитись у Львові на агронома. П’ятнадцять років у Камінь-Каширському районі працював він. У рідному селі Лишнівці пропонували йому головувати, та він не захотів, бо “не захотів брати на себе таку ношу”. Не захотів клуні людські валити і звозити на колгоспні ферми, бо ж “то гріх на душу який”. У 1956 році Микола Адамович одружився з вчителькою початкових класів Ольгою Вербич, яка приїхала на Волинь з Хмельниччини. Після агронома перекваліфікувався чоловік на вчителя і перебрався в рідне село Лишнівку. Тут побудувався. Трьох дочок виростив із своєю Ольгою Дмитрівною. І їм всім вищу освіту дав, бо ж хотів, “щоб у люди вийшли”.
Не раз чоловік торкався болючої теми — пиятики на селі.
— Хто з хлопців приходить з армії, то старається одружитись, а ті, які мають по 40—50 літ, а ще холостякують, вже, певно, ніколи не женяться. Таких у селі моя Ольга якось нарахувала більше сорока. Колись вони на заводах у Луцьку робили. Вернулись в Лишнівку після скорочення. Там не одружились, а тут вже й поготів. В основному пішли по барах.
Дружина Миколи Адамовича каже, що це “болючий мозоль” її чоловіка. Він не може змиритись, як то люди життя своє марнують. Сам ніколи не був прихильником абсолютної тверезості — і на весілля ходив, і на хрестини... Але ніколи ніхто не бачив, щоб Микола Адамович впився — йшов вулицею, хитаючись, чи десь під огорожею лежав, як зараз з чоловіками трапляється.
Ніби змовившись з Миколою Якимчуком, те ж саме говорив і ще один корінний лишнівець, чоловік такого ж поважного віку, Іван Гладун:
— Молоді колись багато в селі було — збирались на вечорниці, щоб поспівати, пожартувати, а тепер — тільки бари. Чоловіки п’ють, а жінки плачуть. Зрештою, є й серед жінок такі, що за чаркою сохнуть, як і чоловіки. Ті хлопці, які б мали вити сімейне гніздечко, — все холостякують. І колись, як по містах працювали, думали, що всю горілку переп’ють, і тепер... Раніше село було веселе, живе. Зараз мертве. А чого? Бо багато людей повиїжджало. Он скільки хат порожніх! Я відійду, і моя хата буде забита, — ні сини, ні внуки сюди не вернуться. Вони на Білорусі добре прижилися.
Знає Іван Гладун, як колись колгосп організовувався, як клуні людські розбирали (“і в мого батька клуня на колгоспну ферму пішла”). Іван Микитович один рік був навіть головою колгоспу, якраз тоді, як клуні розбирали в людей. А потім багато літ у магазині працював. І жив, можна сказати, по-куркульськи навіть при “совєтах”. Жилка хазяйська з діда-прадіда збереглась. Неподалік від хати він копанку мав, де риба хороша водилась. Копанка та й зараз є, але вже лепехою, очеретом поросла. Після того, як сини виїхали в Білорусь, а тим більш, як дванадцять років тому дружина померла, засумував чоловік, як сам він каже,— і ніщо не миле.
Але пасіку таки зберіг. Мою увагу привертає вулик-дупляник. Як розповів чоловік, бджолина сім’я в ньому взимку загинула. Але оскільки мед там є, бо ніколи його звідти не брав, то сподівається, що якийсь рій ще сюди прилетить. Іван Микитович на наше прохання “розпечатує” вулик, якому літ сто, і показує, які-то соти бджоли самі змайстрували — і рами не треба. Ото диво природи! Зараз у хазяйстві Івана Гладуна вісім бджолосімей, а як з батьком хазяйнував, то було багато вуликів, зокрема й “дупляників”, і біля хати, і в лісі.
... Як свідок старовини села Лишнівка — давнє кладовище. Власне, те місце, де воно колись було. Тепер тут уже поховань нема. Зелений газон і могутні дуби, що ваблять літньої пори свіжою зеленню. Їм років по триста, а то й більше. Поодиноко стоїть тут символічний пам’ятник медичці Марії Вовк, яка була вбита на початку п’ятдесятих років. Тіло її батьки перевезли на Вінниччину, звідки вона родом, а пам’ять про неї залишилась, бо, як промовляє напис, ніхто не забутий, ніщо не забуте.