Щоб дати односельцям роботу, сільський голова вирішив розводити страусів...
Щоб дати односельцям роботу, сільський голова вирішив розводити страусів.
НАША ДОВІДКА Страуси — травоїдні птиці. Вони невибагливі до умов утримання. Можна тримати страусів у критих металевих ангарах, аби тільки не було протягів і ноги не мерзли. В Україні африканські страуси з’явилися в кінці ХІХ століття-на початку ХХ. Завіз їх у свою садибу, що в Асканії-Новій, барон Фрідріх Фальц-Фейн. В агрофірмах розводять переважно південноафриканських чорношиїх страусів, оскільки вони найбільш пристосовані до умов розведення і утримання. Ця птиця має високу несучість. Від самки можна отримати за сезон 60-100 яєць, кожне з яких заміняє 20-30 курячих і важить 1,5 кілограма. Страуси швидко ростуть. У десятимісячному віці набирають до ста кілограмів ваги. На відміну від свиней і корів, вони не хворіють на ящур.
Євгенія СОМОВА
СТРАУСИ — ЦЕ НЕ ТІЛЬКИ ЦІННЕ М’ЯСО “Оліферчук страусів навіз!”, — летіла селом новина. Птицю ще не встигли розселити у вольєрі, збитому зі свіжих соснових дощок, а вже почали сходитися діти. За ними — дорослі. Всім хотілося побачити екзотичних птахів. Страусів привезли перед Трійцею. У перші дні біля вольєра стояв натовп. Приходили подивитися навіть з сусідніх сіл. “Навіщо тобі ці довгоногі “півні”?— допитувалися односельці. А дехто, зачувши, що сільський голова привіз птицю не для екзотики, а для промислового розведення, іронізував: “Тут тобі, Івановичу, не Африка. Не переживуть страуси нашу зиму”. Та що чужі, коли й дружина не схвалювала чоловікової затії. Та коли побачила гарну птицю і поспостерігала, як вона апетитно наминає усе, що кладуть в годівницю, пасеться, змінила, як то кажуть, гнів на милість. Знайшлися в Оліферчука й однодумці. Такі ж ентузіасти й небайдужі, як він, люди. Односельці Леонід Коваль, Степан Грисюк і Сергій Приймак із сусіднього Седлища не побоялися вкласти гроші у нову справу. Але страуси — дорога птиця. Лише за сім’ю — самця і двох самок— довелося заплатити 3,5 тисячі доларів. Тож Михайло Іванович як організатор змушений був брати кредит. Сподівається, коли справа піде добре, за два—три роки повернути його. Придбав Оліферчук у Київській області вісім голів молодняку і трьох дорослих страусів південноафриканської породи. Тимчасово поселив їх у вольєрі з вигулом, спорудженому на обійсті покійної тітки. Страуси вже акліматизувалися, заспокоїлися після пережитого стресу (транспортувати їх довелося у “конєвозках”) і тепер почувають себе у Боровному Камінь-Каширського району чудово — бадьорі, рухливі. – Цікаво за ними спостерігати вранці між шостою і сьомою годинами. Тоді в них ранковий моціон,— розповідав Михайло Іванович по дорозі до вольєра. — Птахи бігають, розставивши крила, як спринтери на короткій дистанції. Дуже цікава птиця. Хтось з’явиться біля огорожі — біжить подивитися. І, як ворона, любить все блискуче. Побачить в руках дітей — хапає. А коли щось не сподобається, може дзьобнути чи копняка дати. Удар ноги сильний — сороковку дошку розбиває. Найвойовничіший самець Ромео. Всіх кусає. – Синяки довго не сходять,— показує сліди дзьоба на руці старший син Михайла Івановича Володя. Чорний красень самець, наче відчувши, що про нього мова, вже мчав до огорожі. Побачив у руках батька Михайла Івановича запальничку, просунув голову у щілину між дошками, і спробував “прихватизувати” блискучий предмет. – А ось самка Віза лагідна,— продовжує Михайло Іванович знайомство з новоселами, погладжуючи довгу шию сіро-коричневої птахи, що аж мліє від людської ласки.— Відгукується на свою кличку, любить, щоб її приголубили. Михайло Іванович поділився планами — хоче купити ще дві страусині сім’ї, інкубатор. Має намір займатися інкубацією яєць, щоб отримувати власний молодняк. Поки ми розмовляли, його батько, Іван Савич, пішов напоювати птицю, перевірити, чи є їжа в годівницях. З нею, кажуть господарі, не проблема. Страуси їдять те, що й кури, пасуться. Тож косять їм траву, дають зерно, комбікорми. Зелені дають стільки, скільки хочуть, а переведуть на нове місце (голова з компаньйонами придбали телятник), зроблять вигул, то й зможуть пастися. Ферма ж розміщена біля річки. Найближчим часом планують відремонтувати її. Адже страусам затісно у вольєрі. Їм потрібна не тільки їжа, мінімальний життєвий простір, а й рух. Щоб розігнатися, «розім’яти ноги», має бути якнайменше метрів п’ятдесят “бігової доріжки”. Потрібні й “ванни” — птиця любить купатися. Тож господарі мають намір влаштувати їх біля річки.
ЧИ СТАНЕ НОВАЦІЯ ТРАДИЦІЄЮ? Михайло Іванович так захоплено, зі знанням справи розповідав про страусів, що я подумала: певне, сільський голова зоотехнік за фахом. Виявилося, агроном. Після закінчення Київської сільськогосподарської академії повернувся в рідне село. Каже, хотів підняти його до європейського рівня. Працював у колгоспі, який мав більше тисячі голів худоби, свиноферму, регулярно виплачував зарплату. Та колгосп, як каже, “розвалили”. Селяни залишилися без роботи. Єдиний заробіток більшості з них нині — збирання грибів, ягід. Возять їх на продаж до Одеси, Києва. Аби вижити, підприємливі селяни їздять у Москву на заробітки, ріжуть в обхід закону ліс. Молодь, не маючи до чого докласти рук, потроху спивається. Треба цьому покласти кінець. Але як? Де знайти людям роботу? Над цими питаннями не раз замислювався сільський голова. І коли зателефонував до нього заступник начальника обласного управління агропромислового розвитку Микола Мельник — “Івановичу, у тебе в селі не знайдеться хлопців, які б взялися розводити страусів?”— зацікавився пропозицією. Підігріла інтерес до промислового вирощування цієї екзотичної птиці й розмова з керівником проекту «Розвиток промислового страусівництва на Волині» Миколою Ковальчуком. З ним Михайло Іванович зустрівся на семінарі, переговорив, подивився відеофільм, відзнятий в агрофірмі, яка займається страусівництвом. Почуте, побачене переконувало: справа виграшна. Але Оліферчук з розряду людей, які мусять все добре обдумати, прорахувати. Отож, Михайло Іванович прийняв рішення лише після того, як побував на екскурсії в селі Дорошів, що на Львівщині, і на власні очі побачив страусину ферму. – Фермер, який займається страусівництвом, гарно організував справу,— захоплено розповідав Михайло Іванович. — Страусятник розмістив на мальовничому острівці, обнесеному ровом з водою. Поряд — ресторан у старовинному стилі. Там можна скуштувати омлет з яєць екзотичної птиці чи шашлик. Вирощує він й фазанів, цесарок, павичів. До ферми проліг екскурсійний маршрут. Я переконався, коли розумно організувати справу, то в програші не буду. Михайла Івановича підтримує й керівник проекту Микола Ковальчук. – Страусівництво — перспективна і рентабельна справа. М’ясо страуса — дороге,— каже він. — Кілограм його коштує до ста гривень. Воно дієтичне, у ньому в декілька разів менше жирів, ніж у яловичині й свинині. До того ж “скоростигле” — страуси за десять місяців набувають товарної ваги. І собівартість м’яса нижча, ніж свинини. Ще один плюс — страус практично безвідходна птиця. Використовується майже весь. Шкіра йде на виготовлення взуття, жіночих сумочок, одягу. Жир, сухожилля використовуються у косметології і медицині. Яйця — в кулінарії. З шкаралупок роблять декоративні вироби. Екзотичне пір’я йде для прикраси шапок, одягу. На продукцію страусівництва у всьому світі стабільно високі ціни і попит. За рік при розумному веденні господарства можна досягнути високих показників рентабельності. А якщо врахувати, що в нас ринок страусиної продукції і конкуренція практично відсутні, то виробникам це лише на руку. В Україні, за словами Миколи Васильовича, є лише кілька фірм, які займаються вирощуванням екзотичної птиці. А ось боровненчани стали серед перших, хто вирішив зайнятися цим видом агробізнесу. Забезпечити мешканців Волині молодняком птиці — мета проекту “Розвиток промислового страусівництва на Волині”, який реалізовується у північних районах області. – Тут сприятливі для цієї птиці кліматичні умови,— каже Микола Ковальчук. — До того ж є чимало вільної робочої сили і непогані перспективи для агротуризму. Власники ферм можуть організувати платні екскурсії на ферми, ресторанний бізнес і мати якусь копійку. Фірма “Агросоюз”, яка займається розведенням страусів, готова забезпечувати їх чотиримісячним молодняком і після дев’яти—дванадцяти місяців відгодівлі забирати птицю на забій. Зацікавленим у промисловому вирощуванні вона пропонує й спеціальну програму. Фермер чи підприємство, які візьмуться за розвиток нового високорентабельного бізнесу, може стати її партнером — організувати страусину ферму, яка буде спеціалізуватися на відгодівлі птиці. Партнери отримуватимуть не тільки молодняк, а й гарантію збуту продукції, необхідні консультації, ветеринарне обслуговування. Розповідь Миколи Васильовича слухала, як казку. Але, можливо, вона стане дійсністю. І нові інновації будуть традиційними і для нашого краю, а страусівництво з розряду екзотичного бізнесу трансформується у самостійну галузь сільського господарства.
