Коли ми закінчували Бужанківську середню школу Горохівського району у 1986 році (це був дев’ятнадцятий випуск), то спільно прийняли рішення про те, що зустрічатимемось, особливо у ювілейні роки...
Коли ми закінчували Бужанківську середню школу Горохівського району у 1986 році (це був дев’ятнадцятий випуск), то спільно прийняли рішення про те, що зустрічатимемось, особливо у ювілейні роки.
І ось минуло вже тридцять літ, коли ми вперше сіли за парти. А потім навчання у рідній школі. Два десятиліття минуло з того часу, як для нас пролунав останній дзвоник, сповістивши, що минули роки шкільного навчання і прийшов час обирати самостійні дороги в житті. Головним екзаменатором для кожного з нас у подальшому став особливий вчитель — життя. Кожен обрав ту чи іншу професію. Ми вчилися, працювали, створювали сім’ї. Тож вирішили зустрітися, подивитися одне одному в очі, розповісти, як склалося життя, поділитися радощами, а то й печалями, які, звичайно, не могли обминути нас. Всі, хто зміг, прийшли і приїхали до школи, яку ніколи не забували. Відвідали першу вчительку Тетяну Михайлівну Пушкарську, яка вчила не лише читати й писати, а й ділилася з нами життєвою мудрістю. Щирою була наша зустріч і розмова з класним керівником Марією Михайлівною Киричук, котра була поряд з нами у шкільні роки і проводжала у доросле життя. Звичайно, нам, вже дорослим людям, хотілося хоч кілька хвилин побувати у рідній школі, посидіти за партами у своєму класі, згадати дитячі, юнацькі роки, проведені тут. Але змушені написати до газети, яку стіну ми зустріли з боку нинішнього директора школи Василя Семеновича Стрільчука. Це ж має бути інтелігентна людина, але мало що говорило про його інтелігентність. Коли ми попросили пройти з нами в школу (це через дорогу від його помешкання), то чомусь відповідь була однозначною: «Ні». Навіть не врятувало те, що ми хотіли вручити подарунок на згадку про 20-річчя з часу випуску. Знову почули від нинішнього директора: «Це ваші проблеми, що ви маєте з ним зробити», а на додачу ще й вислухали від нього низку звинувачень про те, що ми його не попередили і заради нас він не збирається міняти своїх планів. Мало того, він навіть не вийшов до нас, а діалог вівся через відкриті двері — ми на подвір’ї, він — у хаті. З сльозами на очах і гіркотою у серці ми пішли, так і не побувавши у своєму класі. Колись на випускному вечорі ми співали: «Для нас всегда открита в школе дверь, Прощаться с ней не надо торопиться...» Ми ж прийшли не прощатися, а зустрітися з школою, та її двері залишилися для нас закритими. Сподіваємось, що наступного разу у нас буде інша зустріч із школою, з добрими і чуйними педагогами. Людмила ВОЛОШИН від імені випускників Бужанківської школи 1986 року.
