Прочитала статтю Олександра Нагорного «Читання книг стало пережитком минулого — і не втрималася, щоб...
Євгенія НАЗАРУК, вчитель української мови і літератури Лищенської загальноосвітньої школи
Прочитала статтю Олександра Нагорного «Читання книг стало пережитком минулого («Волинь-нова», 15 липня 2006 р.) — і не втрималася, щоб не долучитися до «суботньої розмови». Проблема, над якою розмірковує автор — суспільство і книга, таки варта того, щоб до неї торкнутися серцем і розумом, а відтак — і задуматися: «Що потрібно зробити, щоб читач не розминувся з гарною книгою?». Відповідь на це актуальне й водночас наболіле питання є, але, звичайно, вона не лежить на поверхні. По-перше, потрібно змалечку зацікавлювати дитину книгою. У цьому, без сумніву, пріоритет надається батькам, родині. Пригадую, з яким нетерпінням я чекала нової книги із серії «Дванадцять місяців»! Врешті, мене вабили і звичайні зайчик-вуханьчик, лисичка-сестричка, Пан Коцький... Я жила їхніми пригодами і щоразу раділа перемозі добра над злом. До речі, психологи стверджують, що діти, які виростають без казок, — недолюблені і їм важко адаптуватися в дорослому житті. По-друге, школа повинна відігравати важливу роль у формуванні читацьких навиків, смаків учня. І тут я цілком згідна з Олександром Нагорним, що « читача можна виховати лише до певного віку: після 12—15 років закривається «канал» читання». Отож, найбільший потяг до книги в дітей припадає на середні класи, тоді, коли вже сформований темп читання, є відповідний словниковий запас. Якщо дійсно це так, то виросло ціле покоління, яке попри героїку і романтику так званого соціалістичного реалізму і палкою не заженеш до книги. Переді мною підручник з української літератури для 5-го класу (видавництво «Радянська школа», 1972 р.). Якою ж героїкою сповнювалися серця тодішніх школярів, — неважко здогадатися, прочитавши лише назви творів, які настійно пропагувалися програмою: А.В.Головко «Пилипко», «Червона хустина», В.М.Сосюра «Ленін», «Ім’я вождя», П.Г.Тичина «На майдані» і т.д. На жаль, в цьому підручнику немає правдивих, а не «дутих» оповідань Григора Тютюнника, які захоплюють не менше, бо в них — непідробна істина, зодягнута в майстерність думки. Російська мова і література довгенько були привілейованими предметами. Той, хто мав відношення до освітянства, пам’ятає: в школі перевага надавалася російській мові, а не рідній. При наявності 26 учнів у класі був поділ на групи з метою кращого вивчення «великого, могучего...». На уроках російської літератури вчителі-словесники мали щастя «проходити» матеріал не просто галопом по Європі, але й звертати уваги на деталі. Своя ж, рідна література, залишилася окраденою. Тому й не дивно, що вона «не запам’ятовувалася», або від неї «відганяло нафталіном». Зараз, здавалось би, минув час табу, і до українців заслужено повернулася чимала плеяда «заборонених» письменників, творчість яких вражає своєю самобутністю, майстерним баченням словесної барви. Та все одно я сумніваюся, що твори Уласа Самчука та Івана Багряного будуть стояти на полиці в кожного волинянина. Бо ми ще й надалі тупцюємося на одному місці, або ж, за словами Ліни Костенко, наші генії перебувають «в умовах заблокованої літератури». Дієва програма з української літератури для загальноосвітніх закладів (2001 р.), якою користується вчитель, передбачила на вивчення української літератури в старших класах аж дві години на тиждень. Так, на роман Уласа Самчука «Марія» відводиться всього два уроки (спробуй, зацікав), на роман Івана Багряного «Тигролови!»— один урок (на «Сад Гетсиманський» — жодного). Роман Олеся Гончара «Собор» потрібно «втиснути» в два уроки. На творчість Володимира Винниченка в старших класах відведено одну годину. На жаль, нова програма 12-річної школи з української літератури (старша школа) теж виходить з мінімуму — дві години на тиждень. Щодо російської літератури, то чи не набридло нам, українцям, бути мазохістами по відношенню до своєї культури? До речі, російська література у школі ведеться, вона по праву входить до складу зарубіжної літератури. Не думаю, що в наших братів-українців, яких доля закинула в Росію, є можливість вивчати творчість рідних класиків та ще й в оригіналі. А сільськими попелюшками, я гадаю, ми будемо доти в очах інших народів, допоки зневажливо будемо ставитися до своєї культури.
