«Сім’я – це і є перший храм священника», або Як дитина радянського офіцера, обрала священницький шлях - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.82 € 31.89
«Сім’я – це і є перший храм священника», або Як дитина радянського офіцера, обрала священницький шлях

Не зогледілись, як донька й син повиростали.

Фото з архіву родини Кованських.

«Сім’я – це і є перший храм священника», або Як дитина радянського офіцера, обрала священницький шлях

Ніхто, крім тебе На продовження цих своїх слів отець Артем Кованський, який служить у соборі Холмської Богоматері міста Луцька, говорить: «Бо якщо ти у родині не можеш дати лад, то як тоді до парафіян звертатися й навчати добру, благочестивості?»

«Духовним вихованням завдячую бабусі»

Артем Кованський виріс у сім’ї військовослужбовця. Свого часу його батько, уродженець Вологодської області (Російська Федерація), служив у Луцьку. Тут познайомився з місцевою дівчиною-українкою, вони одружилися, і в них народився син. Як же так сталося, що він, дитина радянського офіцера, обрав священницький шлях? Коли про це зайшла мова, отець Артем розповів:

Повінчалися молодята у Юріївській церкві Луцька, де й формувався духовний світ майбутнього священника.
Повінчалися молодята у Юріївській церкві Луцька, де й формувався духовний світ майбутнього священника.

– Я навчався у Луцькій загальноосвітній школі № 5, яка на той час була російськомовною. До
2001 року і в сім’ї говорив тільки цією мовою. А ось у Юріївській церкві, що на вулиці Стрілецькій, усе було по-іншому. Тут Боже слово звучало українською, і я в принципі під час богослужіння вивчав її. А привела мене до храму моя бабуся по маминій лінії. Тож своїм духовним зростанням завдячую саме їй.

 Маючи 11–12 років, хлопчик став паламарем і прислужував у храмі, де вперше почув Боже слово, аж поки не вступив до Волинської духовної семінарії (нині це Волинська православна богословська академія).

– Хоч шлях міг бути зовсім інший, – каже отець Артем. – Навчаючись у школі, я займався пожежно-прикладним спортом. Маючи успіхи, планував навіть стати «еменесником», а у випускному класі помінялись наміри – пішов у семінаристи. У цьому виборі мене підтримав настоятель Юріївської церкви отець Миколай Цап (нині – канцлер Волинської єпархії ПЦУ). Він – мій духівник.

«Майбутню дружину побачив уперше у Свято-Троїцькому соборі»

Часто семінаристи зустрічають свою половинку серед дівчат, які здобувають освіту на регентському відділенні. У Кованських було не так. Вони познайомилися ще тоді, як Артем навчався в семінарії, а його майбутня дружина була школяркою-випускницею. Бабуся й мама дівчини відвідували Свято-Троїцький собор і її сюди привели.

Це фото зроблене свого часу в Італії, коли подружжя Кованських було на весіллі в сестри отця Артема.
Це фото зроблене свого часу в Італії, коли подружжя Кованських було на весіллі в сестри отця Артема.

– Історія нашого знайомства цікава, – пригадує мій співрозмовник. – Оскільки я навчався в семінарії при соборі, то бував у цьому храмі на богослужіннях. І серед парафіян бачив Катерину, звернув на неї увагу. Але ж, вважав, якось негоже підійти і познайомитися. Виручив випадок. Одного разу зустрів її біля храму в товаристві дівчини на ім’я Ірина, яка навчалася на регентському відділенні, – вона й представила мені цю незнайомку, котра була, як виявилося, її подругою. Так сталося, що ми тоді швидко розбіглися – кожен у своїх справах. Усе ж наші шляхи знову перетнулися. Прямую я після вечірньої служби на зупинку транспорту біля ЦУМу і бачу на переході Катерину, яка чекає на світлофорі зеленого вогника. Захотілося заговорити до неї, тож сказав перше, що на думку спало: «Не личить дівчині йти додому самій». А вона не розгубилася і парирувала: «То проведи».

 Артем жив на проспекті Соборності, Катерина – на вулиці Конякіна. З того вечора і став звичним для них цей маршрут: перш він проводжав її, а вже потім ішов додому.

– О, це була така любов! – матушка вертається спогадом до 2002 року, коли вони почали зустрічатися. – У нас були не лише вечірні прогулянки-проводжання, ми ще й годинами по телефону розмовляли.

Про що говорили? З приводу цього отець Артем каже:

– Про все. Ми пізнавали одне одного, вивчали погляди, уподобання, смаки...

«Отець Миколай повінчав нас у Юріївській церкві»

Їхні зустрічі, проводжання і нічні телефонні розмови тривали більше року. А в лютому 2004-го пара вирішила повінчатися. Хоч питання про одруження обговорювалося значно раніше, церковний шлюб, як пригадують, взяли якось спонтанно. І пов’язано це з тим, що мати нареченого й сестра жили в Італії, тож треба було вибрати для такої події час, коли найближчі люди будуть у Луцьку.

Коли звертаєшся до парафіян і бачиш серед них обличчя коханої дружини, то на душі легше стає.

– І вийшло, що вінчалися ми в лютому – в п’ятницю перед Великим постом, – розповідає отець Артем. – Місцем цього таїнства стала Юріївська церква. Я захотів так, бо ж у цьому храмі формувався мій духовний світ. Отець Миколай, який і привів мене на священницький шлях, благословив наш шлюб.

Молодята вважали, що цінніше взяти шлюб перед Богом. А, дотримуючись державних законів, уже згодом зареєструвати його. Прийшли до Луцького рацсу 16 квітня, і їх без будь-якої помпезності розписали. До речі, коли вінчалися перед самим постом, то, як зараз пригадують, родичі перешіптувалися: чи, бува, не чекають вони дитину, що так поспішають? Тим часом їхня донечка народилася аж через три роки після одруження. Назвали її Іванкою. Ім’я для дівчинки обговорили ще тоді, коли зустрічалися, тож не довелося вибирати. А як через дев’ять літ після неї Бог дав і синочка, то все вирішилося завдяки Герою Небесної сотні Устиму Голоднюку, котрий загинув у лютому 2014-го. Вже тоді подружжя знало, що хлопчика свого назвуть на його честь.

«Якби не підтримка матушки, не знаю, як би справлявся з переживаннями»

Через пів року після весілля, 23 жовтня, Артем Кованський був рукопокладений на диякона, а в січні 2005-го – на священника. Навесні його призначили на парафію.

– Це було Духче тодішнього Рожищенського району, – розповідає отець Артем, – і служив я там 6 літ. Храм тут був новозбудований, і люди хотіли, щоб він належав Київському патріархату, тож владика Михаїл і призначив мене сюди. Але якийсь час за нього йшла суперечка: оскільки в селі є і церква Московського патріархату, то частина вірян теж претендувала на цю новобудову. Тож спочатку я проводив богослужіння на вулиці. Непросто було. І, чесно кажучи, якби не підтримка матушки, не знаю, як би справлявся з переживаннями. Це ж людей усіх не знаєш, а ти молодий священник (21 рік!). А ще ж конфліктна ситуація між громадами. І коли звертаєшся до парафіян і бачиш серед них обличчя коханої дружини, то на душі легше стає.

Отець Артем добирався до храму рейсовим автобусом. А це значило, що треба було раненько вставати, щоб о 6-й годині виїхати з Луцька. І матушка з ним. Це вже як дружина чекала народження доньки, то мусила відмовитися від таких мандрівок, бо важко їх переносила. А як Іванка з’явилася на світ і трошки підросла – знову щоразу була у церкві.

Нині отець Артем служить у соборі Холмської Богоматері міста Луцька. Матушка Катерина, яка приходить сюди на службу з донькою й сином, як і колись на першій парафії, підтримує його так само своєю присутністю.

…Ми говорили з подружжям про те, якою є (має бути) родина священника, котра на виду у людей.

– Вважаю, що сім’я – це перший його храм. Бо якщо ти в родині, в малому, не можеш дати лад, то як тоді до парафіян будеш звертатися і навчати любові й добру, повазі й благочестивості?.. Церковних правил треба дотримуватися і вдома. І якби не матушка Катерина, яка зрозуміє, допоможе, підкаже, підтримає, то мені було б дуже важко. В тому і смисл сім’ї, що вона є опорою.


Передрук або відтворення у будь-якій формі цього матеріалу без письмової згоди volyn.com.ua заборонено.