Після авіатрощі пасажири їли своїх мертвих друзів, щоб вижити - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.82 € 31.89
Після авіатрощі пасажири їли своїх мертвих друзів, щоб вижити

Порятунку дочекалися лише 16 пасажирів. На місці смерті інших встановлено хрест.

Фото із сайту pixabay.com.

Після авіатрощі пасажири їли своїх мертвих друзів, щоб вижити

Вони зникли для світу на 72 дні

13 жовтня 1972 року літак Fairchild FH-227 летів через Анди з Монтевідео (Уругвай) у Сантьяго (Чилі). На борту чартерного рейсу № 571 перебувало 5 членів екіпажу і 40 пасажирів – уругвайська молодіжна команда з регбі, їхні родичі, друзі та спонсори. Політ проходив в умовах суцільної хмарності. Пілоти орієнтувалися лише за приладами. Коли за їхніми розрахунками Анди закінчилися, вони повідомили про проходження провінції Куріко, й авіадиспетчер дозволив зниження над Сантьяго. Це стало фатальною помилкою. Адже насправді лайнер усе ще летів над Андами.

Літак потрапив у сніговий циклон і почав опускатись. Видимість упала до нуля. Виринувши з непроглядної хмари, пілоти побачили прямо перед собою скелю. Можливості уникнути зіткнення не було. FH-227 зачепив хвостом вершину гори. Внаслідок ударів об скелі і землю літак втратив хвостову частину та обидва крила, а понівечений фюзеляж скотився на шаленій швидкості по схилу, поки не врізався носом у брилу снігу. Під час катастрофи загинуло 12 осіб. Ще 5 померли до наступного ранку.

Капітан спортивної команди Нандо Паррадо став одним із тих, кому вдалось дивом уціліти, а потім довгих 72 дні боротися зі смертю в крижаному пеклі. Спочатку його вважали мертвим та поклали до інших тіл. Пролежавши три дні у снігу при мінус тридцять, він прийшов до тями. Мама Паррадо загинула одразу, а сестра після важкого поранення впала в кому. Нандо тримав її у своїх обіймах, доки вона не померла, – чотири дні та три ночі.

На тих, хто вижив, чекали важкі випробування: вони опинилися в серці Анд на висоті 3600 метрів, де вже відчувається брак кисню. Люди не мали ні теплого одягу та взуття, ні медикаментів. Щоб хоч якось допомогти пораненим, два гравці клубу, які були студентами медичного коледжу, робили гамаки і медичні шини з уламків літака.

У перші кілька днів після катастрофи вцілілі спалили всі гроші. Згодом, коли все, що могло горіти, закінчилося, вони спали, тісно притулившись одне до одного.

Якщо добути воду було легко (сніг розтоплювали на металевих пластинах на сонці), то їжі майже не було: кілька шоколадних батончиків, трохи крекерів і кілька пляшок вина. Їх чесно розділили і спробували розтягнути на максимально довший час. Однак настав день, коли вже нічого не залишилося.

Згодом Нандо Паррадо напише у книзі спогадів: «Ми вмирали від голоду, і надії знайти їжу не було. Знову і знову обшукували фюзеляж, щоб виявити якусь крихту їжі. Намагалися їсти шкіру власних валіз, хоча знали, що це швидше нам зашкодить. Розпатрали сидіння в салоні, сподіваючись знайти солому, але там був поролон. Знову і знову я приходив до одного і того ж висновку: окрім одягу на нас, навколо були тільки алюміній, пластик, лід і скелі».

Живим не залишалось нічого, крім як їсти замерзлі тіла загиблих. Це стало для них величезною психологічною травмою. Адже кожен на борту доводився комусь родичем чи другом. До того ж, всі пасажири літака були католиками. Тож спочатку довго опиралися. У багатьох починалася істерика. Проте через кілька днів голод виявився сильнішим.

Намагалися їсти шкіру власних валіз, хоча знали, що це швидше нам зашкодить. Розпатрали сидіння в салоні, сподіваючись знайти солому, але там був поролон.

Протягом восьми днів чилійські, аргентинські й уругвайські вертольоти кружляли над імовірним місцем катастрофи. Однак безрезультатно — ​уламки білосніжного фюзеляжу лайнера були просто непомітні на тлі снігових полів і сусіднього льодовика, який після авіатрощі отримав назву «Льодовик сліз» (Glaciar de las Lágrimas).

На 11-й день після катастрофи Нандо Паррадо і Рой Гарлі знайшли невеличкий радіоприймач. Вони першими почули, що пошукова операція припинена, а всіх пасажирів рейсу 571 вважають мертвими. Остання надія на порятунок зникла…

29 жовтня на фюзеляж (єдине укриття для пасажирів), поки всі спали, зійшла снігова лавина. Загинули ще 8 осіб. Три доби живі разом із мертвими боролися зі сніговим полоном. Потім Нандо Паррадо вибив маленьке віконце в кабіні пілотів ногами і врятував людей від задухи.

Згодом він разом із Роберто Канесса і Антоніо Візинтін вирушили на пошуки місця, де, на їхню думку, розбився лайнер. Під час цього походу троє відчайдухів знайшли хвіст літака із безцінним багажем: запасами шоколаду, чистим одягом та цигарками. Переночувавши там, вони рушили далі. Проте наступного дня через різке зниження температури та погіршення погодних умов повернулися назад до фюзеляжу.

Читайте також: «Росія не пошкодувала грошей на спецоперацію з ліквідації нашого Михалича».

Усі розуміли, що єдиний шлях до їхнього спасіння — ​перейти через Анди до Чилі. Паррадо вмоляв Канессу, однак той вагався, хотів дочекатися закінчення зими і підвищення температури. Адже без ночівлі в горах цей перехід був би неможливим. 12 грудня вони таки наважились на нове випробування. А щоб не померти вночі від холоду, пошили із великих шматків тканини, знайдених у багажному відділенні, спальний мішок. Проте експедиція зайняла більше часу, ніж планували. Тому на третій день Паррадо і Канесса, взявши припаси у Візинтіна, відправили його назад до фюзеляжу на саморобних санях, зроблених із уламків літака.

Пізніше Канесса захворів на дизентерію. Нандо ніс друга на собі, хоча й сам ледве йшов. Так вони подолали 65 кілометрів. На десятий день переходу, 21 грудня, нарешті побачили на протилежному березі річки чилійського пастуха Серхіо Каталана. Нандо намагався кричати, але нічого не було чутно. Тоді винахідливий чоловік перекинув хлопцю папір та вуглину. Паррадо написав: «Я прийшов від літака, який розбився в горах. Ми не можемо більше йти. Де ми? SOS». Пастух відразу звернувся до місцевої влади. Канессу доправили до лікарні, а Нандо супроводжував рятувальників на вертольотах, аби показати шлях до місця аварії. Тоді з часу смертельної катастрофи вже минуло 72 дні. Порятунку дочекалися лише 16 пасажирів.

Пізніше рятувальники повернулися на місце аварії і поховали тіла загиблих під камінням і уламками фюзеляжу. Зверху було встановлено залізний хрест. Цю неймовірну історію тепер називають «дивом в Андах». Для 16 людей вона дійсно стала справжнім дивом напередодні Різдва.

Ольга ВЕКЕРИК

За матеріалами was.media, fakty.ua, egoistmagaz.in.ua.