Повертаючись якось із Польщі, Марія Вітичук везла 25… зів’ялих троянд - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.53 € 31.08
Повертаючись якось із Польщі, Марія Вітичук везла 25… зів’ялих троянд

«Квіти і вишивання мене заспокоюють...»

Фото Катерини ЗУБЧУК.

Повертаючись якось із Польщі, Марія Вітичук везла 25… зів’ялих троянд

Певно, на кордоні це викликало подив у митників: нащо жінці, по суті, засохлий букет? А вона уявляла, як із нього виростить сорт квітів, яких ще не було у неї на клумбі

У цієї жінки — ​дві незрадливі любові: все життя вона нерозлучна з нашою газетою і з квітами

На початку грудня минулого року ми вже знайомили своїх читачів з Марією Вітичук із села Осьмиловичі Володимир­Волинського (раніше — ​Іваничівського) району. Тоді головний редактор нашого видання Олександр Згоранець зустрічався з Марією Василівною як переможницею акції серед річних передплатників «Газети Волинь» і «Цікавої газети на вихідні», котрій дісталося в подарунок 10 кілограмів цукру. «Ваше видання читаю, скільки живу, а мені вже 66 літ виповнилося», — ​сказала в розмові жінка, й ці промовисті слова були винесені в заголовок публікації. А оскільки в особі колишньої вчительки Марії Вітичук зустрілася ще й квітникарка, обійстя якої навіть пізньої осені потопало у різнобарв’ї, зокрема хризантем, то прощалися зі словами: «До наступної зустрічі з вами!». З думкою, аби літньої пори зробити репортаж із квітника нашої героїні…

І ось у маршруті відрядження на Іваничівщину — ​й село Осьмиловичі, де живе жінка, у якої дві незрадливі любові: все життя вона нерозлучна з нашою газетою і з квітами.

— Любов до квітів у мене з дитинства, — ​каже Марія Василівна. — ​Вона — ​від мами. Інтернету, як зараз, не було, але ми завжди виписували поштою насіння, саджанці.

Запам’яталося Марії Василівні з її молодості таке:

— Удвох із чоловіком ми поїхали липневої пори у Польщу до моєї тітки. У нас в Осьмиловичах тоді ще мало в кого на клумбах росли троянди (у мене, пригадую, була лише глорія жовто­кремового кольору). І ось там мені на моє 25­ліття, яке припало на час перебування за Бугом, подарували букет із такої ж кількості рожевих троянд. Ясно, що за час гостювання вони зів’яли, та я їх не викинула. З букетом, який уже нагадував гербарій, поверталася. На кордоні митники, певно, дивувалися, нащо та жінка везе засохлі квіти. А я знала нащо: приїхала додому, нарізала пагонів і посадила їх, накривши скляними банками. Правда, лише два з них прижилися, а з часом і зацвіли.

Один кущик, виявляється, і досі тішить жінку. За багато літ на клумбі з’явилися й інші, але цей для неї особливо дорогий.

Один кущик, виявляється, і досі тішить жінку. За багато літ на клумбі з’явилися й інші, може, й кращі сорти троянд, але цей для неї особливо дорогий, бо ж є ще й спогадом про молодість.

— У нас в сім’ї, — ​розповідає Марія Василівна, — ​так уже заведено, що на день народження, іменини в дарунок має бути якась квітка чи вазон, переваги якого в тому, що життя його довше, ніж у букета. При вході до нашого будинку по центру висить горщик із фуксією: коли то був День матері, а вона досі цвіте.

З ранньої весни й до пізньої осені біля їхньої хати, як в оранжереї

На щастя, як каже жінка, любов до квітів перейняли від неї дочка Ліана (не випадково ж їй дісталося від мами саме таке ім’я), а потім і онука Ірина. Садять Вітичуки квіти не заради бізнесу («можу подарувати букет, але ніколи не продавала»), а для душі. З ранньої весни й до пізньої осені біля їхньої хати, як в оранжереї. Перш одні узори, як зацвітають підсніжники, примули, за ними — ​нарциси, тюльпани, потім інші, коли свою красу демонструють королеви­троянди, лілії, а наостанок потішать айстри, хризантеми.

— Кожна, навіть найпростіша, квіточка, — ​ділиться своїм зачаруванням Марія Василівна, — ​по­своєму гарна. Це — ​неперевершене диво природи.

Троянда, яка є теплим спомином про молодість.
Троянда, яка є теплим спомином про молодість.

 

Звичайно, щоб це диво тішило, за клумбами треба доглядати. Зараз уже дочка й онука замінили в цій справі маму й бабусю, яка з роками через стан здоров’я не може ні садити, ні полоти, бо ходить з двома паличками в руках. Вона ж вийде до квітника, помилується — ​«і на душі легше». Вже разом зі своїми помічницями вишукує у спеціалізованих журналах, які передплачує, що ще можна виписати, і коли з’являється якась новинка, то вона мусить бути у них.

Жаркого липневого дня разом із Марією Василівною ми ходили по обійстю, де, крім квітів, ростуть різні декоративні кущі, туї. Жінка показувала як ілюстрацію до своєї розповіді рожеву троянду, яку посадила з пагона того зів’ялого букета, привезеного понад сорок років тому з Польщі. А ще — ​«новомодні» лілії, про які колись і не мріялося. Нібито з докором, а насправді з утіхою за дочку розповідає:

— Ліана, як уже потрапить на базар, то з порожніми руками ніколи не повертається. Недавно лілію привезла. Я їй кажу: «Доця, тож така в нас уже є». А вона на те: «Мамо, але ж гляньте, яка вона гарна. Нехай буде ще одна!». Словом, сподобалася квітка, то й купила — ​не пошкодувала грошей.

Тепер, коли жінка вже не може, як раніше, поратися на клумбі, рідні все частіше бачать її за вишиванням. Це ремесло вона теж перейняла від матері ще в дитинстві. Потім і учнів своїх навчила (після Володимир­Волинського педучилища та заочного відділу Луцького педінституту Марія Вітичук пропрацювала 40 років учителем початкових класів Будятичівської школи, що поблизу Нововолинська). Колись вишиті доріжки були модні, а зараз — ​картини, то і їх уже чимало в колекції жінки. А скільки, судячи з почутого, ще задумів! Побачить якийсь візерунок у газеті чи журналі — ​і вирізочку до своєї папочки покладе на майбутнє.

— Вишивання мене заспокоює, за роботою час швидше минає, біль забувається. Не можу сидіти склавши руки.

І ця справа стала у Вітичуків теж сімейною. Вишивають і дочка, й онука. А ще ж бабусю тішить, що Іринка пішла її стежкою — ​після школи навчається у Кременецькій гуманітарно­педагогічній академії.

…Говорили ми, звичайно, не лише про квіти та вишивання. А й про той надійний тил у сім’ї, який мав бути в жінки замолоду, аби їй хотілося творити в хаті й біля неї красу. І коли мова зайшла про те, що подружжя у парі без місяця вже майже 48 років, то Марія Василівна пригадала, з чого почалася їхня любов. Оскільки вони односельчани, до того ж жили на одній вулиці, то знали одне одного. Але зустрічатися почали завдяки випадку. Якось юна Марійка, першокурсниця Володимир­Волинського педучилища, весняного суботнього вечора їхала автобусом додому. У Нововолинську підсів Володимир, який недавно відслужив в армії. В Осьмиловичах вони вийшли й попрямували одною дорогою. Як джентльмен хлопець не міг піти до своєї хати й залишити дівчину одну. Тож провів її.

— Згодом розповів, що мав того вечора побачення з дівчиною в місті шахтарів, з якою познайомився після строкової служби, — ​розповідає жінка. — ​Та як провів мене, то до неї вже не пішов і разу. А через два роки, коли я закінчила третій курс, ми одружилися. Ніби й несподівано зав’язалася наша любов, але от уже до золотого весілля йдемо. Двох дітей виростили (маємо ще й сина), трьох онуків дочекалися.

Значить, судилося їм бути разом. Кажуть же, що шлюби укладаються на небесах.

Троянда, яка є теплим спомином про молодість.
Троянда, яка є теплим спомином про молодість.
«Квіти і вишивання мене заспокоюють...»
«Квіти і вишивання мене заспокоюють...»