– Коли моя дружина чимось незадоволена, я віджартовуюсь: «Хіба тобі мало п’яти заслужених митців удома?», – говорить глава цього унікального сімейства – керівник одного з найкращих аматорських театрів України Петро Мосійчук з Колок Маневицького району...
– Коли моя дружина чимось незадоволена, я віджартовуюсь: «Хіба тобі мало п’яти заслужених митців удома?», – говорить глава цього унікального сімейства – керівник одного з найкращих аматорських театрів України Петро Мосійчук з Колок Маневицького району.
Василь УЛІЦЬКИЙ, Олександр ЗГОРАНЕЦЬ
НА СЦЕНІ – ВСЯ СІМ’Я Якщо хто і не бачив постановок цього аматорського театру, який ще тридцять років тому став народним, то, напевне, хоча б чув про нього. І про його незмінного керівника – Петра Мосійчука. Людина-легенда, він і досі, у свої сімдесят п`ять, - ні-ні, зовсім не “тягне”, як дехто може подумати, а заряджає енергією цілий творчий колектив. - Я звик: як працюєш, то працюй, а не роби вигляд, - ділиться рецептом успіху Петро Мосійчук. Так живе сам, так навчав і своїх трьох синів. Були часи, коли Петро Трифонович, його дружина Єва Антонівна і їхні сини усі разом брали участь у виставах. А декорації і костюми глава сімейства власноруч майстрував вечорами. І зараз Колківський аматорський – один з небагатьох творчих колективів, який ще можна побачити як на великих сценах, так і у сільських клубах. В їхньому репертуарі – і “Назар Стодоля”, і вистави про сучасне життя, в тому числі й п`єси, автором яких є сам Петро Мосійчук. А виступати театру часто-густо доводиться в умовах, не кращих, ніж були в довоєнні часи. - Існувала тоді така польська організація, як “Спілка військової молоді”, під виглядом якої гуртувались наші прихильники “Просвіти”, - згадує Петро Трифонович. - Організовували концерти, вистави: прямо в клуні із ряден робили завісу і виступали! Малим мене мама водила на такі виступи. Я, пам`ятаю, потім ще тиждень ходив і марив цими виставами, так западали вони мені в душу... Ця творча жилка притаманна усім без винятку Мосійчукам. В якій ще волинській родині знайдете таку велику концентрацію заслужених артистів і художників? Один з синів - Олег – заслужений артист України, режисер Тернопільського драмтеатру, його дружина Ярослава теж має звання заслуженої артистки. Іншого – Ігоря – доля занесла аж у Придністров`я. Але і там він, як і його дружина Антоніна, отримали звання заслужених художників цієї республіки. - Коли дружина чимось незадоволена, я віджартовуюсь: “Хіба тобі мало п`яти заслужених митців удома? Хто ще таким може похвалитись?”, - сміється глава сімейства. Сам Петро Трифонович своє звання заслуженого діяча культури отримав аж... з п`ятого разу, у жовтні 1992 року. - Думав, що з четвертого, - каже він. – Але тодішній начальник управління Володимир Денисюк мене поправив: “Ні, - говорить, - лише з п`ятого дозволили”. Участь у молодіжній підпільній організації у повоєнні роки, сталінські табори, Норильське повстання... Не могли органи забути усього цього Петру Мосійчуку, тому й отримав він звання лише після здобуття незалежності. Символічно, що був першим в області, у кого на палітурці був зображений вже не радянський герб, а тризуб.
СІМ РОКІВ У СТАЛІНСЬКИХ ТАБОРАХ Червоні партизани вбили батька та дядька Петра Мосійчука. Енкаведисти спалили дідову хату… І 12-річний Петро попросився до хлопців з лісу. Ті тільки посміялись: „Ще вистачить і на твою долю”. Але Петро не заспокоївся. Надивившись на голодних і обідраних жебраків зі Сходу, які просили по селах хліба, хлопець, маючи хист до малювання, зобразив карикатурного Сталіна у лахміттях. Й поряд дописав віршик: „І як його, добрі люди, свята земля носить? Довів народ до голоду і сам хліба просить”. Усе це примудрився віддрукувати кустарним способом і незабаром у його рідних Годомичах та навколишніх селах стали з`являтись антисталінські листівки. - Ідеш, було, дорогою, нема нікого – і на дереві вчепиш, - згадує Петро Трифонович. – Енкаведисти бісились. Шукали, хто це робить, а знайти не могли. Скоро Петро знайшов однодумців, таких же молодих хлопців, як і сам. Під листівками став з`являтись підпис – НОУМ – Націоналістична організація української молоді. У підпіллі гуртувались хлопці з кількох сіл. Однак у 1948 році їх розсекретили. Один з членів організації похвалився повстанцям, що теж веде боротьбу. А бандерівцями виявились переодягнені енкаведисти... Петру Мосійчуку, якому тоді виповнилось лише 17, і трьом його товаришам дали по 25 років ув`язнення. А дружині Миколи Бойка, який і погорів на підставних особах, - шість років за те, що не доповіла органам про антирадянську діяльність свого чоловіка. У Луцькій тюрмі Петро на три дні опинився у камері-крапельниці за те, що виліпив з хліба фігурку Льови-наглядача. Такі сувеніри і підбадьорюючі записки хлопці передавали по ниточці дівчатам на інший поверх. Але одного разу ниточка обірвалась… У камері розміром метр на два опинилось сім хлопців. Спали стоячи. Але найгірше, що зверху над камерою була вбиральня, спеціально зроблена так, щоб смердюча рідина капала на голови… Далі були табори у Мордовії і Караганді. Але усюди хлопці-західняки змушували рахуватись з собою. - Ех, - зітхає Петро Трифонович. – Й тижня не вистачить, щоб розказати про усе табірне життя. Усякого було. Коли я відсидів шість років, стали готувати етап у Норильськ. Нам тоді, пригадую, сказали: «Ми вас веземо туди, звідки ще ніхто не вертав…» Петро Трифонович повернувся. Як нагадування про той рік у пеклі за полярним колом – значок учасника знаменитого Норильського повстання, під час якого загинуло близько 800 каторжан. - Ми стали дружно, наче брат із братом, За право жити без тюрем і кайданів. В лице нам смерть плювала з автоматів, І дикий рев оскаженілих псів... Петро Трифонович тремтячим голосом починає цитувати рядки з „Гімну політв`язнів Норильська” і раптом на півслові замовкає. - Але хіба знає молодь про ці повстання? Вона швидше знає героїв американських бойовиків, - зітхає він.
ПОДАРУВАЛИ СЕЛИЩУ... ПАМ’ЯТНИК Зізнатись, після зустрічі з Петром Трифоновичем знову задали собі запитання: звідки в людях, яким довелось пройти через страшні сталінські катівні і табори, так багато світла, так багато вогню в очах і жадоби до життя? Відчувається у них отой стержень, який змушує поважати їх навіть їхніх, так би мовити, ідеологічних опонентів. А сам Петро Трифонович й не одразу знайшовся, що відповісти на це. - Важливо не обізлитись після таборів... Мені здається, що я це зміг, - згадували потім слова, вимовлені ним після хвилинної задуми... Зупинялись ми у Колках і біля пам’ятника князю Роману, засновнику Колок. Це також справа рук сім`ї Мосійчуків. Батько разом з трьома синами постарались для рідного селища. Пам`ятник відкрили у 1997 році, на 800-річчя Колок. - Спочатку мали відкривати стелу,- згадує Петро Трифонович. – Але якраз були удома усі мої хлопці. „Давайте, - кажу їм, - зробимо щось цікавіше”. Порадились і домовились створити бюст князю Роману. А разом з пам`ятником народилась у селищі і нова традиція: тепер біля нього фотографуються молодята. Не в одній колківській родині у сімейних фотоальбомах є такі весільні знімки. – Знаєте, коли йду і бачу біля пам`ятника квіти, - на душі якось одразу теплішає, - говорить Петро Мосійчук.
