Відома волинянка: «Нічого в мене не вийшло б у житті, якби поряд не було мого чоловіка»

Більше того – на другому році великої війни, у день професійного свята медійників, вона отримала обласну журналістську премію імені колишнього головного редактора «Волині» Степана Сачука «За служіння суспільству – 2023». І сьогодні можна було б сказати чимало нового про подвижництво волонтерки та команди, яку згуртувала. Але цього разу ми розпитували пані Ларису про її жіночу долю – і щасливу, і водночас непросту: вона – мама трьох дітей, і найстарший син має ментальну інвалідність

«Валентинові було пів року, коли йому поставили діагноз «синдром Дауна»

 – Пані Ларисо, знаю, що ви – мама трьох дітей, і ваш найстарший син має ментальну інвалідність. Згадайте, як починалося ваше сімейне життя…

– До студентських літ вернуся. Я навчалася на історичному факультеті Волинського державного університету імені Лесі Українки. Мріяла, здобувши вищу освіту, бути педагогом. І ось тоді зустріла свого майбутнього чоловіка – односельця Василя (подружжя Новосадів живе в селі Чаруків Луцького району. – Авт.) Ми одружилися в 2000 році. Вже тоді я бачила, що поряд зі мною людина, яка мене кохає, в усьому підтримує й буде завжди зі мною. Коли мені потрібно було складати іспит з латині, то ми разом із ним вивчили вірш, і на ранок я спокійно пішла на екзамен.

 – Запитаю вже про непростий життєвий іспит після народження вашого первістка Валентина. 

 – Скажу насамперед, що це була дуже бажана дитина. З пологового будинку мене виписали з цілком здоровим хлопчиком. Я не скажу, що це був великий «плюс», тому що мама любить своє дитя, незалежно від того, який діагноз ставлять лікарі. Це вже материнський інстинкт – леліяти й оберігати сина чи доньку з переконанням, що вони – найкращі. Валентинові було вже пів року, коли йому поставили діагноз «синдром Дауна». Власне, ми з чоловіком помічали, що в нього є затримка в розвитку – пізніше почав тримати голову, сидіти. Але за своєю батьківською любов’ю не бачили того, що показувало якусь «інакшість» сина. І коли з’явився цей діагноз, ми знали, що наше ставлення, любов до сина, незважаючи ні на що, не зміняться.

– Все ж, якою була ваша реакція – такий діагноз вас не злякав?

– Найперше я запитала: «Які прогнози можуть бути?». І те, що почула у відповідь, мені не сподобалося. А сказала лікар-генетик такі слова: «Найгірше, що могло бути, вже сталося». Тоді ніхто мені нічого не порадив із приводу того, що робити далі. Я залишилася сам на сам зі своєю проблемою. Це ж не сьогоднішній день, коли можна «загуглитися» і знайти тих людей, які теж опинилися в такій ситуації й можуть підтримати, поділитися досвідом. Максимум, що можна було звернутися до медичної літератури.

«Діти із «синдром Дауна» схожі між собою – невже ви їх не бачили?», – говорили ще мені, коли ставили діагноз. А я їх справді не бачила. Хоч вже й заглядала в обличчя хлопчиків та дівчаток, намагаючись знайти таких, як мій Валентин. Тепер розумію, що довгий час діти, а потім вже й дорослі з таким діагнозом, були ізольовані від суспільства – перебували в закритих спеціальних закладах.

«Я ще раз пересвідчилася, що, вийшовши заміж за свого Василя, зробила правильний вибір»

– Пані Ларисо, судячи з уже почутого, чоловік, за якого ви вийшли заміж, – з вами до сьогоднішнього дня. Але ж ви знаєте, що так буває не завжди – чоловіків лякає те, що народилася «не така» дитина.

Коли з’явився цей діагноз, ми знали, що наше ставлення, любов до сина, незважаючи ні на що, не зміняться.  

– Я вам скажу, що коли народжується син чи донька з інвалідністю, то фактично найчастіше жінки самі ростять їх, залишившись наодинці зі своєю проблемою. У моєму оточенні, слава Богу, багато повноцінних сімей, де є неповносправні діти.

– Мабуть, за те, що ваш Василь – не з того числа чоловіків, котрі, м’яко кажучи, втікають від труднощів, ви ще більше любите його?

– Звичайно. Адже я ще раз пересвідчилася, що це та надійна людина, яка буде поруч, незалежно від того, з якими б труднощами не зустрілася наша сім’я. Я ще раз пересвідчилася, що, вийшовши заміж за свого Василя, зробила правильний вибір.

– На сьогодні ваш 24-річний Валентин – крутий, як нині модно казати, хлопець. Він успішно займається спортом, зокрема легкою атлетикою, працює баристою у «Сонячній» кав’ярні («Старе місто»), про що свого часу розповідала наша газета. І це, безумовно, – результат ваших старань. Коли він ріс, ви були з ним вдома?

– Так, я завжди була поруч із ним. Не знала, як лікувати «синдром Дауна», але материнське серце просто підказувало, що і як треба робити, якщо в дитини ментальна інвалідність. Я зрозуміла таке: коли я хочу, щоб моя дитина була соціалізована, була такою, як і інші, то мені треба вдома створити умови, щоб його повноцінно розвивати. Це вже згодом, років через п’ять, у Полтаві з’явився центр комплексної реабілітації для осіб із інвалідністю Марії Монтессорі. І коли я про нього дізналася, то пересвідчилася, що таке ж середовище, як у цьому Центрі, створила для розвитку Валентина вдома. Завдяки цьому він у вісім років пішов навчатися у Луцький навчально-реабілітаційний центр й успішно його закінчив. А ще до цього відвідував логопедичну групу дитячого садка в обласному центрі. Тобто, з п’яти літ кожен ранок долав зі мною дорогу, і ввечері ми поверталися додому.

– Ви – та мама, яка не втомлювалася давати синові те, що потрібно було для його розвитку.

– Я працювала задля Валентина по максимуму, щоб потім йому було легше в житті. І тепер вдячна сама собі, що долала лінь і в будь-яку погоду возила його з Чарукова до Луцька. А – головне, я ніколи не зважала на думку інших. Як мама, я бачила, що Валентинові все одно, як на нього дивляться інші, що в них на умі, – це батькам крається серце, коли ти не знаєш, що робити, як реагувати на ці погляди. Сьогодні син абсолютно самостійно пересувається без мене по місту, у нього активне життя. Коли він закінчив школу, то вступив у коледж харчових технологій – вивчився на майстра ресторанного обслуговування, тож тепер працює в «Сонячній» кав’ярні. Він бере своєю харизмою, і я, як мама, пишаюся досягненнями сина.

– Пані Ларисо, у вас – ще є донька і молодший син. Вибачте, але мушу задати, може, не зовсім делікатне питання: як ви з чоловіком відважилися ще на народження дітей? Не боялися, що знову буде щось «не так»?

– Це, можливо, була віра в те, що все має бути добре. Чи переважала думка, яка й заспокоювала: в нас вже є одна дитина із синдромом Дауна, то що нам боятися? А головне – я дуже хотіла народити дівчинку. І чоловік просто марив, що в нього має бути красуня-донечка й вірив в те, що це збудеться. І коли в 2004 році я завагітніла й обстеження показало, що в нас буде здорова дитина, то нашому щастю не було меж. Валентинові було чотири роки, коли народилася Мілана. Поява донечки була для нас своєрідним «ковтком свіжого повітря», який на той час був нам дуже потрібний.

– А сестричка, підростаючи, як ставилася до свого брата?

– По-перше, вона стала для Валентина не лише надійним другом, а й учителем. З нею він фактично закріпив все те, чого я його навчала. Коли починала говорити Мілана – говорив і Валентин, вчила літери – і він те ж саме робив. Здатність копіювати відіграла велику роль. Мілана не бачила, що в її братика щось «не так». І відповідно вже її друзі ставилися до Валентина так, як і вона. Він був для них звичайним хлопчиком. А потім наша сім’я ще поповнилася – народився син Дениско, якому зараз – десять років.

«Зайва хромосома наших дітей робить нас сильнішими»

– Знаю, що завдяки вам була створена громадська організація «Батьки дітей із синдромом Дауна», яку нині очолює Олена Мельник, а ви – її заступниця.

– Коли Валентинові було три роки, ми знайшли батьків, у яких росли діти з такою ж ментальною інвалідністю, як і наш Валентин. У такій же ситуації була й Олена Мельник – мама Андрійка. Так зародилася дружба наших синів, якій уже двадцять років, вони стали партнерами в «Сонячній» кав’ярні. Я дякую Богу, що наші з Оленою шляхи вчасно перетнулися, й ми змогли підтримати одна одну, підсилити морально. Ми об’єднали й інші сім’ї.

Я зрозуміла, що мій життєвий досвід може допомогти у педагогічній підтримці. І тоді моя освіта, доповнена в Київському університеті імені Драгоманова, дала мені можливість бути соціальним педагогом у громадській організації «Батьки дітей із синдромом Дауна». Сьогодні я зрозуміла, що зайва хромосома наших дітей робить нас сильнішими. Ми просто їх любимо й хочемо зробити комфортнішим їхнє життя.

– Вам непросто було викроїти час для нашої зустрічі, адже ви волонтерите без вихідних. Все ж запитаю про те, як сім’я Новосадів відпочиває чи, принаймні, як відпочивала, поки не було великої війни.

– Скажу, що наша сім’я жила завжди на підйомі. Якщо осінньої пори ми чули, що в лісі «пішли» гриби, то вставали зранку і їхали на «тихе полювання». Якщо нам хотілося відпочити в Карпатах, то ми теж не відкладали здійснення цього бажання й відправлялися в гори. Ми згуртовані у всьому й знаємо, як знайти ресурс для подальшої праці. Що там казати – вже зараз наперед плануємо, куди поїдемо й що хочемо побачити.

– І, мабуть, ще раз у цьому зв’язку можете сказати, що вдячні долі за такого чоловіка, якого вам Бог послав?

– Не злукавлю, коли скажу, що можу не раз повторювати: «Нічого в мене не вийшло б у житті, якби поряд не було мого чоловіка». Мій Василь завжди мене зрозуміє й підтримає, бо вірить у мене і в те, що я все задумане роблю правильно. І щодо Валентина – яким він виріс, то все це – завдяки сильній моїй материнській любові до нього і батьківській підтримці. Тато завжди був поряд із сином, його чоловіча підказка й підтримка для нього – неоціненні.

– Чим по життю займається ваш чоловік?

– Він за спеціальністю – водій. Зараз – підприємець-далекобійник. Хоч часто – не вдома, але фактично це той багатодітний тато, який, як тільки має вільну хвилину, то завжди тут – у нашому волонтерському центрі. Підтримує те, що я реалізую зі своєю командою, й долучається до наших акцій. Мій чоловік, буває, вірить у мої, здавалося б, абсурдні ідеї. Я йому говорила: «Твоя сліпа любов і віра точно колись нас підведуть. Треба інколи мене й зупиняти». А він все одно дозволяє мені все.

– В тому числі?..

– Не варити вдома їсти. Зізнаюся, що в мене не завжди, можливо, все попрасовано і тюлі випрані, вікна помиті. Перед Великоднем всі білять, прибирають, а я думаю, як відправити на передову фронту передачі для наших захисників…

«У пологовому будинку мене запитали: «То у вас другий чоловік?»

– Чоловік уже звикся з тим, що його дружина – генератор ідей?

– Звичайно. Але знову ж таки скажу: в мене може бути куча ідей та бажань, але, коли б я не бачила розуміння в очах свого Василя, то вони нічого не вартували б. Це ж – сім’я, родина зі своїми обов’язками, які буває непросто поєднати з тим, чим, зокрема зараз, наповнений кожен мій день. Я пишаюся тим, що чоловік дозволив мені реалізувати свій потенціал як особистості. Він може і собі, й дітям їсти приготувати, бо знає, що я можу бути втомлена. Так само й донька вечерю зробить, не чекаючи, що ось мама прийде й стане до плити. Коли живеш у селі і в тебе – сім’я, господарство, то всьому треба дати раду. Я дякую Богу, що мої квіти ростуть і квітнуть якось самі по собі. І родині вдячна, яка мене завжди підтримує.

– І насамкінець зізнаюся: коли я дізналася, що ви – мама трьох дітей (на час нашого з вами знайомства Денискові було ще тільки вісім років), то, по правді, подумала, що молодші донька й син народилися в другому шлюбі. А чому, то про це ми вже з вами говорили – багато чоловіків після народження неповносправної дитини, йдуть із сім’ї.

– Ви – не перша (пані Лариса сміється. – Авт.). Коли я народжувала Дениса, то в пологовому будинку мене запитали: «То у вас другий чоловік?». Ні – чоловік у мене перший і єдиний. Двадцять п’ятий рік ми з ним – нерозлучні. Років три тому мій Василь запропонував мені відпочинок без дітей – у польському Гданську було наше своєрідне романтичне побачення. Головне, щоб я знайшла час для такого побачення, бо його мені дуже не вистачає. А ось чи хотіла б я для свого сина таку обраницю, як я? Чесно – ні. Можливо, я цією фразою дуже здивую, але скажу, що в мене інше бажання: щоб у нього вдома була дружина, а я ж фактично цілодобово – в «Старому місті». Якщо навіть і вернулася вже в рідну домівку, то подумки все одно – там. 

Читайте також: «Волинянка виборола дві медалі на світовому чемпіонаті».