Люди з різних регіонів без ножа різали не учасника опитування, а… свою Україну.
Думки волинської журналістки: «Тисячею на одного»
Нещодавно натрапила на інформацію про юного львів’янина, котрого попросили на камеру назвати області, які окупувала росія. Відповіддю на це просте запитання хлопчина сконфузився неабияк, бо чи то справді з незнання, а, може, й із ніяковіння перед мікрофоном, включив у свій перелік Крим, території Луганщини, Донеччини, Херсонщини, і на всяк випадок, уживши слово «можливо», додав ще й Полтавську, Дніпропетровську та… Волинську області. Цю відеоінформацію зі сторінки «Пряма мова Львова» в ТікТоці миттю підхопили сайти всеукраїнських та регіональних видань, мабуть, задавшись ціллю «щоб дурість кожного було видно»
Звісно, виправдовувати респондента не варто, бо він міг би відмовитися робити розумний вигляд перед оператором, якщо знав, що той бліц йому не під силу. І все ж: від помилок ніхто не застрахований. Було, ще перед війною, що й в самому (!) Офісі Президента неправильно «перейменували» назву регіону, вказавши Луцьку область замість Волинської, то що вже казати про вуличне спілкування журналістів, у багатьох випадках – задля схожих дешевих сенсацій. У ОП, звісно, ляпсус швидко виправили (варіант відеоролика з неправильним підписом видалили), а ось бліц-інтерв’ю львів’янина викликало, направду, жахаюче, шокуюче обговорення в соціальних мережах.
Із журналістської цікавості я переглянула майже тисячу коментарів і, відверто кажучи, обурилася ними більше, ніж тим горе-сюжетом. Ними люди з різних регіонів без ножа різали не учасника опитування, а… свою Україну.
Із журналістської цікавості я переглянула майже тисячу коментарів і, відверто кажучи, обурилася ними більше, ніж тим горе-сюжетом. Ними люди з різних регіонів без ножа різали не учасника опитування, а… свою Україну.
«Та це ж Львів! Не з того боку путлер почав, бо якби з фортеці, то, мабуть, було б за 3 дні», «Це, щоб зрозуміти, що нема війни на Заході, лише на Сході», «Їм у тому Львові байдуже, аби не їх…», «Зате у вишиванці й державною». Ця тирада іронії, єхидства, тупості вилилася, на радість москалям, майже тисячею схожих в’їдливих реплік, а найбільше хлопцеві дорікали, що говорив він українською мовою. Якийсь бовдур цинічно накалякав «зате солов’їною», а інший спробував «вколоти» споконвіку патріотичний львівський край, прив’язавши те інтерв’ю до імен Степана Бандери та Ірини Фаріон. Мовляв, той україномовний – їхній нащадок.
Хтось із поміркованих спробував зупинити потік очевидного злорадства жартівливо: «Нам його (хлопця) підкинули». І правдиво: «Захід добре знає, що таке війна. Скільки хлопців загинуло! Чому ви судите по одній людині?» Та – марно!
Я до того веду, що дурістю на видноті, яку продемонструвала побачена лише мною тисяча користувачів соціальних мереж (а їх же, ймовірно, набагато більше), ворог втішається неабияк. Невже це так важко зрозуміти? Хоча йдеться ж про нерозумних! І колегам-журналістам побажаю берегти честь свою і своєї країни, пам’ятаючи про високу ціну слова, ницість дешевої слави та її наслідки.
Леся ВЛАШИНЕЦЬ, редакторка відділу інформації газети «Волинь».
Читайте також: ««Ставлячи під сумнів статус Криму, ми відкриваємо пекло…»
